Читать онлайн книгу "Проект «Україна». Галерея національных героїв"

Проект «Украiна». Галерея нацiональных героiв
Андрiй Юрiйович Хорошевський


У цiй книзi представленi нариси про найяскравiших особисто стей минулого та сучасностi, якi народилися на Украiнi i своею працею та талантом прославляли цю краiну i вплинули на хiд ii iсторii. Разом з життеписами знаменитих дiячiв культури, науки, вiйськовоi справи, спорту (Т. Шевченка, Г. Сковороди, М. Башкирцевоi, Є. та Б. Патонiв, братiв Кличкiв та багатьох iнших) поданi нариси про людей, чиi iмена досi незаслужено перебувають в тiнi, – І. Паскевича, І. Гудовича, Г. Гамова, І. Буяльського. А мiж тим вони неабияк сприяли розвитку науки, культури, були великими фахiвцями вiйськовоi справи, отже свое мiсце в «Галереi нацiональних героiв» займають по праву.





А. Ю. Хорошевський

Проект «Украiна». Галерея нацiональних героiв





Громадськi i полiтичнi дiячi, вiйськовi





Ярослав Мудрий

(988?—1054)


Державний i полiтичний дiяч, Великий князь Киiвський








В iсторii Стародавньоi (Киiвськоi) Русi багато руських князiв залишили значний слiд. Ярослав Володимирович, що прозивався Мудрим, серед них по праву займае провiдне мiсце. Вiн, продовживши справу свого батька Володимира Великого, зiбрав воедино землi, що вiдпали пiсля його смертi, вiдновив територiю держави, укрiпив державний апарат, заклав основи судовоi системи, провiв дуже значнi культурнi перетворення. При ньому Киiвська Русь стала найбiльшою державою Європи. Все це дало пiдстави iсторикам стверджувати, що за часiв правлiння Ярослава Мудрого (1019(20) – 1054 рр.) Киiвська Русь досягла найвищого розквiту.


* * *

Лiтописи нiчого не розповiдають нам про дитинство Ярослава. Бiльше свiдоцтв е про зрiлi роки життя i дiяльностi князя. Проте часто вони суперечать одне одному. «Повiсть минулих лiт», що збереглася у рядi пiзнiших лiтописних зведень, говорить про те, що Ярослав любив церковнi статути i книги. Згодом московський лiтопис тiльки повiдомляе, що «був же Ярослав кривоногий, але розумом досконалий i хоробрий у бою, християнин, сам читав книги». Скандинавська «Сага про Еймунда», написана на рубежi XI—XII сторiч, малюе Ярослава хитруном, здатним на братовбивство i схильним покласти вiдповiдальнiсть за скоене на iнших. Характеристика ця суперечить традицiйному образу благочестивого i освiченого правдолюба, але зближуеться з глузливою зневажливiстю до князя з боку киiвськоi дружини.

Ярослав народився вiд шлюбу князя Володимира Великого i полоцькоi княжни Рогнеди. Нестор, укладач «Повiстi минулих лiт», не вказуе рiк народження Ярослава. Історик В. М. Татищев, у результатi аналiзу даних, якi збереглися в лiтописi (наприклад пiд 1054 роком Нестор записав: «Помер великий князь руський Ярослав… Жив же вiн усього рокiв сiмдесят i шiсть»), приходить до висновку, що Ярослав народився в 978 роцi. Інший видатний дослiдник С. М. Соловйов датою народження Ярослава вважае 988 рiк. Цiеi дати дотримувалася бiльшiсть радянських та i сучасних iсторикiв.

Ярослав, четвертий син Володимира Великого, в кiнцi 90-х рокiв X сторiччя вiдправляеться на правлiння в Ростовську землю. У цей час Володимир розсадив своiх старших синiв, як спiвправителiв, по рiзних мiстах. «І посадив Вишеслава у Новгородi, Ізяслава у Полоцьку, Святополка у Туровi, а Ярослава у Ростовi», – писав лiтописець. Ростов, як свiдчить лiтопис, у тi часи був «славним i багатонародним мiстом». У Ростовськiй землi отрок швидко мужнiв, формувався його характер. Ярослав налагодив добрi взаемини з мiсцевим населенням, жив у злагодi з боярством i вiрно служив батьковi. До кiнця свого княжiння в Ростовськiй землi вiн заснував мiсто Ярославль – при впадiннi до Волги рiчки Которость (або Которостль).

У 1010 роцi Ярослав приiжджае до Киева (можливо, на похорон дружини Володимира, царiвни Анни). Цими днями до Киева прибувають новгородськi посли з сумною звiсткою про кончину його старшого брата Вишеслава i просять князя Володимира дати iм на княжiння одного з синiв. Батько вiдправляе Ярослава до Новгорода Великого.

На ту пору Новгород був уже великим (для свого часу) економiчним i торговим центром. Через нього велася активна внутрiшня i зовнiшня торгiвля. У мiсто приiжджали купцi з рiзних куточкiв Русi, а також з iноземних держав. Особливо багато було нiмцiв, шведiв, норвежцiв. Звiдти новгородськi й iноземнi купцi вiдправлялися до Вiзантii по давно вiдомому шляху «з варяг у греки».

У 1014 роцi Ярослав – можливо, з вiдома новгородцiв i новгородського посадника – вiдмовився платити батьковi щорiчну данину Новгорода. А вона складала чималу суму – 2000 гривень (одна гривня = 170 г срiбла). По сутi, це стало першим в iсторii Давньоi Русi вiдкритим протистоянням, першою спробою вiдособлення Новгорода вiд единоi держави, перетворення умовного правлiння Ярослава в безумовне. Лiтопис повiдомляе: «Коли Ярослав був у Новгородi, давав вiн за умовою до Киева двi тисячi гривень iз року в рiк, а тисячу роздавав у Новгородi дружинi. І так давали всi новгородськi посадники, а Ярослав не давав цього до Киева отцевi своему. І сказав Володимир: “Розчищайте шляхи i мостiть мости”, бо хотiв йти на Ярослава, на сина свого, але розхворiвся».

Ярослав, дiзнавшись про похiд Володимира до Новгорода, «послав за море, привiв варягiв, оскiльки боявся батька свого», i почав готуватися до битви. Вiн був у повнiй готовностi до бою з батьком. Але той зволiкав. З одного боку, почати похiд не дозволяла хвороба, а з другого – Володимир отримав звiстку про виступ на Киiв печенiгiв i був вимушений направити проти них свою дружину на чолi з улюбленим сином Борисом.

Володимир помер в 1015 роцi. Проте, вiдзначае лiтописець, «втаiли смерть його, оскiльки Святополк був у Киевi». Святополк – старший брат Ярослава. Лiтописи повiдомляють, що вiн був сином гречанки й Ярополка – брата Володимира. Пiсля смертi Ярополка Володимир узяв вагiтну гречанку за дружину. Лiтописець, який явно негативно ставився до Святополка, повiдомляе, що той, укрiпившись у Киевi, почав думати: «Переб’ю всiх своiх братiв i стану один володiти Руською землею». Незабаром вiн убив Бориса, улюбленого сина Володимира, потiм Глiба i Святослава. Вiдсутнiсть Бориса i батьковоi дружини в Киевi (як ми пам’ятаемо, Володимир послав його проти печенiгiв) дозволили Святополку зайняти киiвський стiл.


* * *

Стародавня скандинавська «Сага про Еймунда» повiдомляе, що Ярослав на початку 1016 року зiбрав близько 3 тисяч новгородцiв (руський лiтопис називае фантастичну цифру 40 тисяч) i тисячу варягiв. Наприкiнцi лiта об’еднаний загiн рушив на Киiв. Святополку стало вiдомо про похiд вiйська Яро слава. Вiн зiбрав дружину зi всiх пiдвладних йому земель, найняв печенiгiв i виступив назустрiч. Супротивники зустрiлися бiля Любеча i розташувалися по рiзних берегах Днiпра. Вночi Ярослав послав лазутчика в стан ворога, де знаходилася його людина, щоб дiзнатися, коли краще наступати. Вiдповiдь прийшла швидко. Наступати необхiдно було негайно, оскiльки Святополк цiеi ночi, не чекаючи нападу, безтурботно бенкетував зi своею дружиною.

До свiтанку вiйсько Ярослава переправилося на другий берег Днiпра i вишикувалося в бойовi порядки. «Була сiча жорстока, – записав лiтописець, – i не могли iз-за озера печенiги допомогти; i притиснули Святополка з дружиною до озера». Кияни ступили на лiд, що не окрiпнув, i зразу ж багато хто пiшов пiд воду. Святополк врятувався i з невеликою дружиною втiк до свого тестя – польського короля Болеслава I Хороброго. Ярослав зайняв киiвський стiл. «А було йому тодi, – свiдчить лiтопис, – 28 рокiв».

Проте княжiння Ярослава в Киевi виявилося недовгим. У 1018 роцi Святополк i його тесть Болеслав I Хоробрий оголосили йому вiйну. Одночасно на Киiв вони навели печенiгiв, якi завдали величезних збиткiв мiсту. Вигорiв майже весь посад. Ярославу довелося спiшно зiбрати вiйсько i в кровопролитнiй битвi здолати печенiгiв. У цьому бою Ярослав був поранений в ногу, що пiдсилило його кульгавiсть. Але вiйська польського короля i Святополка, пiдтриманi найманцями-нiмцями (300 чоловiк) i угорцями (500 чоловiк), становили серйозну небезпеку для Киева.

Супротивники зустрiлися на рiчцi Буг i стали по рiзнi сторони рiчки. Ярослав не встиг приготуватися, був переможений i втiк до Новгорода, а Болеслав I Хоробрий зi Святополком пiшов до Киева i штурмом оволодiв мiстом.

Поки Святополк княжив у Киевi, Ярослав дiстався до Новгорода i хотiв уже звiдти втiкати за море. Але посадник Костянтин, син Добринi, з новгородцями знищив його човни, сказавши: «Хочемо ще битися з Болеславом i Святополком». Вони почали збирати грошi: «вiд чоловiка по чотири куни, вiд старости по 200 гривень, а вiд бояр по 18 гривень». На зiбранi грошi покликали варягiв i роздали iм платню. Таким чином Ярослав зiбрав значне вiйсько i рушив до Киева. Святополк, дiзнавшись, що на нього знов iде Ярослав iз значними силами, втiк до печенiгiв.

Наступного року Святополк, найнявши печенiгiв «в силi тяжкiй», знов рушив на Киiв. Ярослав також зiбрав велике вiйсько i вийшов назустрiч братовi. До вечора третього дня Ярослав здолав свого ворога. Святополк пiд час втечi загинув десь на кордонi мiж Польщею та Чехiею. Ярослав знов сiв на киiвський стiл, «утер пiт з дружиною своею, показавши перемогу i працю велику». У руках Ярослава опинилися Киiв, Чернiгiв, Переяславль, Ростов, Муром, Смоленськ, Новгород.

Утвердження Ярослава в Киевi, ще не зовсiм означало, що вiн став единовладним правителем в Руських землях. У далекiй Тмутараканi сидiв його молодший брат Мстислав. Цей мужнiй воiн, що прозивався Хоробрим, нiколи не знав поразок, був побожний, довготерпеливий i милостивий до всiх. Бiльше всього на свiтi Мстислав любив свою дружину, для якоi нiчого не жалiв.

У 1026 роцi Мстислав, незадоволений братом Ярославом, який не подiлився з ним батькiвським спадком, а дав лише далеку i дику Муромську землю, зiбравши пiдвладних йому печенiгiв i касогiв (черкесiв), пiшов на Киiв. Бiля мiста Листвен, за 40 верст на пiвнiч вiд Чернiгова, на березi рiки Рута, мiж братами вiдбулася кровопролитна сiча. Лiтописець оповiдае: «Мстислав же з вечора ополчив дружину i поставив сiверян прямо проти варягiв, а сам став з дружиною своею по обох сторонах. І настала нiч, була тьма, блискавка, грiм i дощ. І сказав Мсти слав дружинi своiй: “Пiдемо на них”. І пiшли Мстислав i Ярослав один на одного, i схопилася дружина сiверян з варягами, i трудилися варяги, рубаючи сiверян, i потiм рушив Мстислав з дружиною своею i почав рубати варягiв. І була сiча сильна, i коли виблискувала блискавка, блищала зброя, i була гроза велика i сiча сильна i страшна. І коли побачив Ярослав, що терпить поразку, утiк з Якуном, князем варязьким, i Якун тут втратив свiй плащ золотий. Ярослав же прийшов до Новгорода, а Якун пiшов за море. Мстислав же, як тiльки трохи посвiтлiло, побачивши посiчених своiх сiверян i Ярославових варягiв, сказав: “Хто тому не радий? Ось лежить сiверянин, а ось варяг, а дружина моя цiла”. І послав Мстислав за Ярославом, кажучи: “Сiдай у своему Киевi, ти старший брат, а менi хай буде ця сторона Днiпра”», тобто Чернiгiв. Брати уклали мир i роздiлили Руську землю по Днiпру. «І почали вони жити мирно i братолюбно, – вiдзначив лiтописець, – перестала усобиця i заколот, i була тиша велика в землi». Мстислав залишався цiлковито самостiйним государем своеi землi, допомагаючи старшому братовi боротися з ворогами Русi.

І лише в 1034 роцi, пiсля смертi Мстислава, Ярослав став одноосiбним правителем Киiвськоi Русi i залишався ним до своеi кончини.


* * *

Багато iсторикiв звинувачують Ярослава Мудрого в тому, що його зовнiшня полiтика була нерiшучою i вiн не приеднав до Русi нових територiй. Та варто вiдмiтити, що заслуга правителя полягае не так у тому, скiльки нових територiй вiн приеднав, а в тому, що вiн зробив для розвитку власноi держави.

І в цьому сенсi в iсторii Киiвськоi Русi, мабуть, рiвних Ярославу ми не знайдемо. Ярослав добре пам’ятав звинувачення, якi пред’явили кияни його дiдовi Святославовi: «Ти, князь, шукаеш чужоi землi i про неi пiклуешся, а свою покинув», i всю свою енергiю направив на повернення втраченого i змiцнення власноi держави.

Ярослав, правлячи величезною територiею Киiвськоi держави, як i його батько, продовжував укрiплювати державний лад Русi. Вiн пiдсилюе свою владу в Новгородi, давши новгородцям «грамоти», але вигнавши ще в 1019 роцi впливового i небезпечного для нього намiсника Костянтина Добринича, очiльника верхiвки новгородського суспiльства. Намiсником у Новгородi вiн садить свого сина Володимира (ранiше там сидiв якийсь час малолiтнiй Ілля). Пiд 1035 роком лiтопис повiдомляе: «Ярослав ходив до Новгорода i залишив там на княжiннi старшого сина свого Володимира». Володимир виявився надiйним помiчником батьковi у всiх його справах. Можливо, цьому сприяла дружина Ярослава i мати Володимира Інгiгерда, яка часто вiдвiдувала сина i жила у Новгородi.

Свою дiяльнiсть щодо об’еднання руських земель в едину державу Ярослав прагнув закрiпити i кiлькома церковно-полiтичними актами. Першим кроком в цьому напрямi стало прагнення Ярослава створити Руський пантеон святих. Вже в першi роки утвердження його в Киевi вiн направляе в Константинополь патрiарховi й iмператоровi прохання про канонiзацiю (приеднання до лику святих) княгинi Ольги, Володимира Великого, варягiв-християн (батька i сина), убитих язичниками в Киевi при Володимирi, i своiх братiв Бориса i Глiба. Канонiзацiя Ольги, Володимира i варягiв-мученикiв була рiшуче вiдхилена Вiзантiею, але наполегливiсть Ярослава вiдносно Бориса i Глiба зломила затятiсть iмператора. Ярославу вдалося добитися канонiзацii своiх братiв, князiв Бориса i Глiба. Одночасно i на Русi Ярослав робив все можливе, щоб прославити i звеличити братiв, показати iх беззаперечну слухнянiсть i пiдпорядкування старшим.

Таким чином, Ярослав, добившись канонiзацii Бориса i Глiба, не тiльки поклав початок пантеону святих русичiв, але тим самим увiнчав ореолом святостi i свою власну княжу владу.


* * *

М. М. Карамзiн в «Історii держави Росiйськоi», даючи характеристику правлiння на Русi Ярослава Мудрого, пише: «Нарештi, блискуче i щасливе правлiння Ярослава залишило в Росii пам’ятник, гiдний великого монарха. Цьому князевi приписують якнайдавнiшi зiбрання наших цивiльних статутiв, вiдомi пiд назвою «Руськоi правди». Ярослав першим видав закони, писанi на слов’янськiй мовi… Цей [закон], подiбний до дванадцяти дек Риму, е вiрне зерцало тодiшнього цивiльного стану Русi i дорогоцiнний для iсторii».

Поява подiбного юридичного документа за часiв Ярослава Мудрого цiлком закономiрна. У цi роки все бiльшого значення набувае князiвська адмiнiстрацiя. Органи влади, що виросли з первiснообщинного родового ладу, поступово перетворюються на знаряддя князiвського правлiння. Тисяцькi, сотники, десяцькi перетворюються на «князiвських мужiв», тодi як ранiше вони очолювали давню слов’янську мiську десятницьку (тисячну) органiзацiю. Тепер же вони стають представниками князiвськоi адмiнiстрацii, i iх активна участь в князiвських бенкетах, що носили полiтичний характер, свiдчить про новi цiлi, якi поставив перед ними iсторичний розвиток Киiвськоi Русi.

Велике значення в життi Руськоi держави мали монастирi. При князевi Ярославi поблизу Берестового, на Печерському узвозi, постае Печерський монастир, який з часом став найбiльшим i впливовим православним монастирем на Русi.

Вище ми вже говорили, що Ярослав, будучи князем Ростовськоi землi, заснував мiсто Ярославль. У Новгородi Великому вiн збудував князiвський палац. Ставши великим князем, заснував мiсто Юр’ев (сучасний Тарту), а також було споруджено ряд фортець на пiвденному кордонi держави. Але бiльше всього будував князь у Киевi.

На новому мiсцi, поряд з градом свого батька, вiдзначае лiтописець, «заклав Ярослав мiсто велике Киiв, у нього ж граду суть Золота брама». Ярослав зводить свое мiсто, що перевершуе за площею «отче». Територiя нового мiста в сiм разiв перевищувала кремль Володимира i складала бiльше 70 гектарiв. Навколо мiста насипали оборонний вал, довжина якого становила 3,5 км. Висота валу досягала 11 (разом з дерев’яними огорожами до 16 м) i ширина до 25 м. Перед валом, там, де вiн проходив по рiвнiй поверхнi, вирили глибокий рiв, а вал доповнювала могутня стiна з дубових колод. У нове мiсто можна було увiйти через Золотi, Лядськi i Жидiвськi ворота. Центральним, парадним в’iздом до Киева i його символом стали Золотi ворота. Саме через цi ворота прагнули увiйти всi завойовники Киева.

Ярослав також ознаменував свое правлiння будiвництвом багатьох храмiв. Найважливiший з них – храм Святоi Софii. Ярослав, розгромивши в 1036 роцi пiд стiнами Киева печенiгiв, «подякувавши Боговi, на тому мiсцi заклав церкву святоi премудростi Божоi i поле те приеднав до мiста, велiвши всьому вiйську обнести його стiною». Будiвництво храму символiзувало народження новоi православноi держави, адже таку саму назву – Софiйський собор – мав i головний храм Константинополя. Храм Святоi Софii був копiею Софiйського собору в Константинополi, але за розмiрами був менший. Будiвництво собору продовжувалося бiльше десяти рокiв. Для спорудження храму Яро слав запросив майстрiв з Вiзантii та Русi.

Софiйський собор справляв виняткове враження. Розташований на високому березi Днiпра, виблискуючи свинцевими куполами, вiн наче панував над околицями. Вiдкритi арки галерей пов’язували храм з навколишньою природою, а декоративнi нiшi, пiвколони, шифернi карнизи й iншi прикраси у поеднаннi з кольоровою гамою стiн i загальним виглядом будiвлi залишали слiд в пам’ятi i серцi людини. Не менш прекрасним i багатим був храм усерединi.

Софiйський храм у Киевi, як тiльки був закiнчений, став митрополичим кафедральним собором. Впродовж декiлькох столiть Софiя Киiвська була центром спiльноруськоi митрополii, осереддям полiтичного i культурного життя краiни. Тут «ставили» на велике княжiння i приймали послiв, проводили собори росiйських епископiв, правили молебнi на честь блискучих перемог руських дружин над половцями i приносили присягу вiрностi.

Услiд за Софiйським храмом Ярослав спорудив кам’яну церкву на Золотих воротах, що знаходилися на захiд вiд собору. Ця церква поставлена була на головних мiських воротах на честь Благовiщення Пресвятоi Богородицi. У наступнi роки, вже пiсля споруди Софii Киiвськоi i церкви на Золотих воротах, Ярослав у Киевi будуе ще двi кам’янi церкви. Одна ставиться на захiд вiд Софiйського собору у напрямку до Золотих ворiт – це храм Святого Георгiя Побiдоносця. Інша церква споруджувалася на пiвдень вiд Святоi Софii i носила iм’я Святоi Ірини (покровительки дружини Ярослава).

При Ярославi отримуе свiй розвиток i лiтописання. Дотепер iсторики сперечаються про час початку росiйського лiтописання. Але, без сумнiву, впродовж першоi половини i середини XI сторiччя лiтопис, що виник в кiнцi X або на початку XI столiття, доповнювався новими матерiалами киiвського, новгородського, чернiгiвського й iншого походження. Працями Нестора на початку XII сторiччя вiн придбав свiй завершений вигляд i отримав назву «Повiсть минулих лiт».

Розповсюдження писемностi супроводжувалося створенням бiблiотек. Князь Ярослав був вiдомий не тiльки тим, що сам «до книг проявляв стараннiсть, часто читаючи iх i вночi i вдень», але i тим, «що зiбрав книгопереписувачiв премного, якi перекладали з грецького на слов’янську мову». Цi книгопереписувачi написали i переклали безлiч книг, що поклали початок бiблiотецi при соборi Святоi Софii, таким чином, заснувавши першу на Русi бiблiотеку. За пiдрахунками iсторикiв, у бiблiотецi налiчувалося до 950 томiв рукописних книг.


* * *

Ярослав Мудрий перед смертю роздiлив землi Киiвськоi Русi мiж своiми синами: «Ось я доручаю стiл мiй у Киевi старшому синовi моему i братовi вашому Ізяславу; а Святославовi даю Чернiгiв, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а В’ячеславу – Смоленськ. І так роздiлив мiж ними мiста», – записав лiтописець. Одночасно Ярослав зробив iм i батькiвське повчання: «Ось я покидаю свiт цей, сини моi; майте любов мiж собою, тому що всi ви брати, вiд одного батька й однiеi матерi. І якщо житимете в любовi мiж собою, Бог буде у вас i пiдкорить вам ворогiв. І мирно житимете. Якщо ж у ненавистi житимете, в розбратах i сварках, то загинете самi i погубите землю батькiв своiх i дiдiв своiх, якi добули ii працею своею великою; але живiте мирно, слухаючись брат брата». Ярослав заборонив дiтям «переступати межi братiв i зганяти з iх столу» i сказав Ізяславу:

«Якщо хто захоче образити брата свого, ти допомагай тому, кого кривдять».

Ярослав помер у Вишгородi. Всеволод, що знаходився при батьковi, перевiз тiло до Киева. «Плакали пiсля нього люди; i, принiсши, поклали його в труну мармурову в церквi Святоi Софii. І плакали пiсля нього Всеволод i весь народ», – записав лiтописець.

Безсумнiвно, роки правлiння Ярослава Володимировича Мудрого е найвищою точкою в розвитку Давньоруськоi держави: в одне цiле були об’еднанi всi руськi землi, припиненi усобицi. Значно змiцнiла Руська православна церква. Держава стала сильною, розцвiла руська культура. І, напевно, тому Ярослав отримав прiзвисько Мудрий. Саме таким вiн i залишився у вдячнiй пам’ятi нащадкiв.




Хмельницький Богдан (Зиновiй) Михайлович

(1595?—1657)


Видатний державний i вiйськовий дiяч, гетьман Украiни








Про початок життевого шляху Богдана Хмельницького вiдомо небагато. Існуе безлiч легенд, дум, оповiдей, але точнi бiографiчнi данi вельми мiзернi. Бiльшiсть дослiдникiв вважають, що Богдан (Зиновiй) народився в Чигиринi (хоча деякi називають Черкаси, Жовкву, Суботiв) у родинi дрiбного православного украiнського шляхтича, що мав, як i будь-який шляхтич, свiй фамiльний герб. Початкову освiту Богдан здобув у братськiй школi в Киевi, а потiм пройшов повний курс (8 рокiв) в езуiтськiй колегii у Львовi. На той час ця освiта була вельми солiдною. Вiн знав польську мову i латинь, а вже знаходячись в турецькому полонi, оволодiв татарською i турецькою, потiм i французькою. Його батько, Михайло Хмельницький, служив у польського магната Жолкевського, потiм у його зятя Даниловича. Вiн був пiдстаростою i чигиринським сотником, за службу отримав хутiр Суботiв. Подорослiшавши, в реестрове козацьке вiйсько поступив i Богдан. У 1620 роцi в битвi з турками пiд Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив у полон i пробув два роки в Константинополi, поки не був викуплений матiр’ю i побратимами батька. Пiсля звiльнення вiн виiхав на Запорожжя, де брав участь у морських походах на турок. У 1629 роцi козаки пiд його керiвництвом побували пiд самим Константинополем i повернулися з багатою здобиччю. Авторитет його серед запорожцiв був вельми високий.

Пiсля довгого перебування на Запорожжi Богдан повернувся до Чигирина i незабаром одружився (йому вже було за 30 рокiв) на сестрi нiжинського полковника Сомка – Ганнi. Вiд неi вiн мав кiлькох дiтей, але достовiрно вiдомо тiльки про трьох синiв i двох дочок. В антипольських козацьких повстаннях, що розвернулися в той перiод, iм’я Хмельницького не зустрiчаеться. Вiн був лояльний до Польщi, i поляки призначили його чигиринським сотником. Пiсля придушення повстання Острянина i Гунi поляки провели «ординацiю», що рiзко обмежувала права реестрових козакiв. Тодi козацька рада в Киевi вибрала посольство до польського короля, яке повинне було вiтати монарха, виявити йому вiрнiсть i просити зберегти за козаками iх землi i призначити платню. Одним з чотирьох учасникiв посольства був Хмельницький.

Для полякiв десятилiття, що передувало повстанню в Украiнi, стало часом «золотого спокою». Для полякiв – але не для украiнцiв, що вiдчували важкий нацiональний, соцiальний i релiгiйний гнiт. Польська шляхта отримувала вiд короля землi в Украiнi, обертаючи селян на робочу худобину. Нелегко жилося i мiщанам. Навiть реестровi козаки вiдчували гнiт i користувалися своiми урiзаними привiлеями тiльки по закiнченнi служби. Не дивно, що багато хто тiкав у Московську державу, i природно, що на iх сторонi були симпатii багатьох украiнцiв. Польща програла Москвi битву за Украiну ще задовго до Визвольноi вiйни украiнського народу.

Тим часом на польський престол вступив король Владислав I V. Почалася вiйна з Московською державою. Хмельницький воював проти росiян i отримав вiд короля золоту шаблю за хоробрiсть. Вiн не раз входив до складу депутацiй для пред’явлення сейму i королю скарг щодо насильства, якого зазнавали козаки.

У 1645 роцi до Польщi прибув папський нунцiй, схиляючи короля до вiйни проти Туреччини. Це вiдбувалось таемно вiд сейму. Серед вузького кола посвячених у план був i Хмельницький. Вiн щойно повернувся з Францii, де радився з графом де Брежi, призначеним послом до Польщi, про доставку до Францii 2500 козакiв. Вони потiм брали участь в облозi Дюнкерка принцом Конде. У 1646 роцi король почав таемнi переговори з козацькими старшинами Ілляшем, Барабашем, Нестеренком i Хмельницьким, що був тодi вiйськовим писарем, про допомогу у вiйнi з Туреччиною, давши за це королiвську грамоту про вiдновлення козацьких прав. Грамота ця зберiгалася в Ілльяша. Про переговори стало вiдомо сейму, i це викликало страшне занепокоення. Король вiд своiх планiв вимушений був вiдмовитися. Але Хмельницький вiд вiдстоювання козацьких прав вiдмовлятися не став i зумiв хитрiстю виманити у Ілляша королiвську грамоту. Проте драматичнi подii в особистому життi Богдана рiзко змiнили його ставлення до польського двору.


* * *

Хутiр Хмельницького дуже сподобався польському шляхтичу пiдстаростi Чаплинському. Якось пiд час вiдсутностi господаря Чаплинський напав на Суботiв i розграбував його. Цi подii прискорили кончину недужоi дружини Богдана. Спроби Хмельницького знайти правду в судi викликали у полякiв тiльки насмiшки. Звернення до короля теж нi до чого не привело, правда, той висловив подив, чому козаки, маючи зброю, не захищають своiх прав. Загалом, насильство виявилося безкарним. Ось тодi, повернувшись з Варшави, Хмельницький i вирiшив удатися до зброi.

Вiн таемно зiбрав козакiв (до 30 чоловiк) i почав з ними радитися, як скористатися королiвською грамотою, вiдновити привiлеi козакiв, права православноi церкви i захистити народ вiд свавiлля польськоi шляхти. Збудженi цим, козаки проголосили Хмельницького гетьманом (вiд чого вiн тодi вiдмовився) i погодилися з його пропозицiею почати переговори з татарами, щоб схилити iх до союзу проти Польщi. Один з учасникiв зiбрання, сотник Роман Пешта, донiс про це коронному гетьмановi Потоцькому, i той наказав заарештувати Хмельницького. Але чигиринський полковник Кричевський, що наглядав за в’язнем, звiльнив його, i той утiк, прибувши в груднi 1647 року разом iз сином Тимофiем у Запорозьку Сiч.

Незабаром Хмельницький вiдправився до кримського хана Іслам-Гирея i розповiв йому про плани польського короля вiдносно Туреччини. Хан був злий на короля, бо не отримував вже декiлька рокiв з Польщi грошей, якi поляки називали подарунками, а татари вважали даниною. Тепер у татар з’явився пристойний привiд для придбання здобичi. Сам хан не зважився на вiдкритий виступ проти Польщi, але наказав перекопському мурзi Тугай-бею (у якого було 4 тисячi вершникiв) йти разом з козаками, не оголошуючи формально вiйни Польщi. Тим часом козаки, переодягнутi то жебраками, то богомольцями, ходили по мiстах i селах, пiдбиваючи народ на повстання. 18 квiтня Хмельницький повернувся на Сiч, залишивши заручником в Криму сина Тимофiя. Козаки вибрали Богдана старшим Вiйська Запорозького (гетьманом вiн почав називатися пiзнiше). До нього, за словами сучасника, стiкалося «все, що лише живе».

1648—1649 роки були найвдалiшими в полководницькiй бiографii Хмельницького. 22 квiтня десятитисячне вiйсько (включаючи татар) виступило iз Запорожжя i, обiйшовши фортецю Кодак, пiдiйшло до урочища Жовтi Води. Коронний гетьман Потоцький, не чекаючи зосередження всiх своiх сил, вiдправив по сушi проти Хмельницького чотиритисячний загiн пiд командуванням свого сина Стефана i реестрових козакiв по Днiпру. «Соромно, – говорив вiн, – посилати велике вiйсько проти якоiсь ганебноi зграi безрiдних хлопiв». Реестровi козаки тим часом збунтувалися, перебили вiрну полякам старшину i пiд керiвництвом Филона Джалалiя приедналися до Хмельницького. 6 травня вони розгромили польський обоз i вiдрiзали полякiв вiд води. За видачу гармат Хмельницький клятвено пообiцяв вiдпустити iх, але коли поляки, вiддавши гармати, вiдходили, на них напав Тугай-бей iз татарами. Розгром був жахливий. Помер вiд ран Стефан, багато шляхтичiв потрапили в полон. 16 травня вiдбулася битва при Корсунi, де зiйшлися козаки i польськi вiйська пiд командуванням коронного гетьмана Потоцького i польного гетьмана Калиновського. За наказом Хмельницького шляхи можливого вiдступу полякiв були перекопанi глибокими ровами, заваленi зрубаними деревами. Крiм того, Хмельницький пiдiслав до них козака Галагана, який, зголосившись стати провiдником, завiв полякiв у лiсову гущавину i дав можливiсть Хмельницькому винищити польське вiйсько. Обидва гетьмани потрапили в полон i були вiдданi татарам для отримання викупу.

Цi перемоги викликали загальне повстання в Украiнi. Селяни i мiщани почали масово стiкатися до Хмельницького або, утворюючи партизанськi загони, захоплювали мiста i замки з польськими гарнiзонами. Гетьман литовський Радзивiлл так описував те, що вiдбувалося: «Не тiльки козаки пiдняли бунт, але i всi нашi пiдданi на Русi до них пристали… i чим далi, тим бiльше прибувае до них росiян-хлопiв». Почалася рiзанина. Не було пощади польським шляхтичам, католикам i навiть украiнським шляхтичам, що не приедналися до повстання.

Пiсля перших перемог вiйсько Хмельницького розташувалося коло Бiлоi Церкви. Його дii почали вiдрiзнятися крайньою нерiшучiстю: адже тепер мова вже не йшла про особисту помсту. Розвиток подiй поставив Богдана на чолi широкого народного руху, результатiв якого передбачати нiхто не мiг. Хмельницький вимушений був iти за рухом. Але вiн хотiв помиритися з поляками i з цiею метою навiть вiдправив посольство до Варшави з вибачним листом до короля. Але посольство вже не застало Владислава IV живим. Тодi ж почалися i переговори з поляками, що виставили заздалегiдь нездiйсненнi умови. Пiд тиском козацькоi ради, незадоволеноi його зволiканням i переговорами, Хмельницький почав рухатися на Волинь, не припиняючи, проте, переговорiв про мир. Але, мабуть, невiра в успiх цих переговорiв, а також хиткiсть власного положення змусили його вже тодi звернутися до росiйського царя Олексiя Михайловича з проханням про приеднання Украiни до складу Московськоi держави.

Перiод затишшя Хмельницький використовував для органiзацii влади на контрольованiй його вiйськом територii. На чолi стояв гетьман, при ньому – дорадча «рада» з вищоi козацькоi старшини, в мiстах управляли виборнi полковники, сотники й отамани, також було мiське самоврядування з виборних вiд мiського населення – магiстрати i ратушi. У селах, де проживали разом козаки i селяни, самоврядування було роздiльним: у козакiв – отаман, у селян – вiйт.

У цей час у Польщi пiсля смертi Владислава IV до виборiв нового короля наступило «безкоролiв’я». Шляхта була зайнята передвиборною боротьбою. Проте поляки зiбрали 40-тисячне вiйсько, яке рушило на Волинь. На чолi вiйська стояв трiумвiрат: знiжений князь Заславський, учений воевода Остророг i 19-рiчний князь Конецпольський (за влучним виразом Хмельницького – «перина, латина, дитина»). Упевненi в легкiй перемозi над «рабами, що збунтувалися», поляки йшли як на прогулянку, але пiд великим замком Пилявка 21 вересня були повнiстю розгромленi i, кинувши гармати i обози, втекли. На скликанiй Хмельницьким радi йому запропонували гетьманство, але вiн вiдкинув цю пропозицiю, заявивши, що прийме це звання тiльки з рук польського короля. Вiн все ще вважав себе пiдданим короля Польщi. Сам же Хмельницький на радi почав проводити думку про повернення назад, на вiдпочинок. Рада не погодилася, i було вирiшено йти на Варшаву розоряти Польщу. Козаки неспiшно пiдiшли до Львова. Хмельницький брати його не став, обмежившись контрибуцiею, i рушив далi, до Замостя. Почалася довга облога мiста. Все це викликало невдоволення керiвникiв козацьких загонiв. Але Хмельницький чекав результатiв виборiв. Обложивши Замостя, вiн послав на сейм послiв з обiцянкою припинити вiйну, якщо на польський престол буде обраний брат Владислава IV – Ян Казимир. Коли це вiдбулося, Хмельницький зняв облогу i вiдступив. Козаки i татари були враженi. Але не тiльки вiрнопiдданськi подчуття змусили Хмельницького пiти на цей крок: в Украiнi лютувала чума, що не пощадила i козацьке вiйсько; той рiк був неврожайним, що сильно утрудняло постачання армii; стало вiдомо про сепаратнi переговори полякiв з татарами, i не виключалася можливiсть iх вiдходу до Криму; розраховувати на допомогу Москви не доводилося, оскiльки вона до великоi вiйни з Польщею була не готова.


* * *

На початку сiчня 1649 року пiд гуркiт гармат i дзвiн дзвонiв вiдбувся урочистий в’iзд Хмельницького до Киева. Тут його чекав ерусалимський патрiарх Паiсiй, що iхав до Москви. Вiд iменi всього православного свiту вiн привiтав Хмельницького з перемогами, розгрiшив його i благословив на нову вiйну проти «латинства». Потiм Хмельницький вiдправився до Переяслава. Сюди до нього почали прибувати посли сусiднiх держав, що шукали вигоди вiд союзу з козаками. Був укладений договiр з Туреччиною проти Польщi, за яким козакам надавалося право вiльного плавання по Чорному морю i безмитноi торгiвлi. Семиградський князь з (Угорщини) Д’ердь Ракоцi, претендент на польський престол, пропонував спiльно пiти на Польщу, щоб добути корону йому. За це вiн обiцяв свободу православ’я, а Хмельницькому – удiльну державу в Украiнi з Киевом. Пропонували дружбу волоський i молдавський господарi. Дiзнавшись, що у молдавського господаря е дочка, Хмельницький просив ii руки для свого сина Тимофiя. Посол росiйського царя привiз у подарунок хутра i побажання успiхiв (цар, як i ранiше, ухилявся вiд вiдкритого розриву з Польщею). Прибули посли i вiд польського короля. Вони привезли Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву, усипану сапфiрами, i червоний прапор iз зображенням бiлого орла. І це в той час, коли сейм вирiшив створити армiю i скликати ополчення для утихомирення Украiни, оскiльки народне повстання продовжувалося. Королiвську мiсiю Хмельницький прийняв холодно, сказавши: «Я вас, усiх ляхiв, переверну догори ногами i розтопчу так, що всi будете у мене пiд ногами… Ранiше за свою образу i збиток воював, тепер воюватиму за нашу православну вiру…» Вiн вже готувався до новоi вiйни. Його посол у Москвi Мужиловський просив у царя надати допомогу у вiйнi з Польщею i дозволу донським козакам дiяти разом з украiнцями. За винятком вiдкритого втручання, Москва погодилася надавати будь-яку допомогу.

Навеснi польськi вiйська i ополчення пiд командуванням Лянцкоронського, Фiрлея i Іеремii Вишневецького з’явилися на Волинi. У вiдповiдь Хмельницький видав унiверсали iз закликом до вiйни, в селах залишилися лише люди похилого вiку, калiки, жiнки i дiти. Прибули татари з ханом Іслам-Гiреем, донськi козаки i загони украiнцiв, що проживали в межах Московськоi держави. Хмельницький в липнi обложив Збараж, де знаходилися польськi вiйська. До обложених на допомогу з 20-тисячним вiйськом вiдправився сам Ян Казимир. Римський папа прислав королю освячений прапор i меч. Залишивши пiхоту пiд Збаражем, Хмельницький з кiннотою i татарами поспiшив назустрiч. 5 серпня при Зборовi вiдбулася битва. Тiльки на другий день козаки i татари увiрвалися в польський табiр. Раптом Хмельницький припинив бiй. Для полякiв це було порятунком. Рiч у тому, що напередоднi хан отримав вiд короля 200 тисяч талерiв i обiцянку платити щорiчно 90 тисяч. Тому Іслам-Гiрей вийшов з бою i пригрозив Хмельницькому напасти на нього, якщо той не зупинить битву.

Пiсля цього вiдбулася особиста зустрiч короля i гетьмана, а потiм, 8 серпня, був пiдписаний Зборiвський мирний договiр. Хмельницький присягнув на вiрнiсть Речi Посполитiй, але на дуже вигiдних умовах: вiйську надавалася широка автономiя, реестр був збiльшений до 40 тисяч, з Гетьманщини (Киiвське, Брацлавське i Чернiгiвське воеводства) виганяли шляхту, езуiтiв i евреiв, Митрополит Киiвський мав засiдати в сенатi, унiя лiквiдовувалася. Але договiр мав бути затверджений сеймом, i гетьман чудово розумiв, що цього не буде, бо поляки не потерплять на своiй територii православну козацьку область. У виграшi вiд цього миру були тiльки татари. У цiлому договiр опинився неприйнятний для виконання нi Хмельницьким, нi поляками. Митрополита в сенат не допустили. Коли ж гетьман почав складати реестр, то виявилось, що кiлькiсть його вiйська перевищувала норму. Тi, що залишилися поза реестром, повиннi були знов стати селянами i стати пiд владу панiв. Це викликало хвилювання в народi, особливо пiсля того, як польськi пани почали повертатися в своi маетки i вимагати вiд селян виконання колишнiх повинностей. Знов почалися повстання, а гетьман, що твердо вирiшив виконувати договiр, почав пригнiчувати цi виступи, не зупиняючись навiть перед крайньою жорстокiстю: вiшав, саджав на палю. Все це вилилося у вiдкрите повстання проти самого Хмельницького, яке насилу вдалося придушити. Призвiдникiв на чолi з Худолiем стратили. Польськi вiйська, тим часом, не соромлячись порушили кордони козацького краю.

У листопадi 1650 року сейм не утвердив Зборiвський мирний договiр i ухвалив почати вiйну з козаками. Хмельницький опинився в скрутному положеннi: потрiбно було вiдновлювати в народi пiдiрваний авторитет i знайти надiйних союзникiв. До вiйни з Польщею спонукала гетьмана i православна церква. Митрополит Іосаф, що приiхав з Грецii, пiдперезав його мечем, освяченим в Єрусалимi. Схвалив вiйну i константинопольський патрiарх.

Щоб заспокоiти народнi хвилювання, Хмельницький дозволив йти в козаки всiм бажаючим. У той самий час вiн переконував Москву в необхiдностi взяти Украiну «пiд високу руку» московського государя i вести сумiснi дii проти Польщi. Тiльки у лютому 1651 року Земський собор дав принципову згоду. Успiшнiше проходили переговори з Туреччиною: султан наказав кримському хановi всiма силами допомагати Хмельницькому як васаловi iмперii Османа.

Весною 1651 року вiйськовi дii поновилися. 19 червня польськi i козацькi вiйська зiйшлися пiд Берестечком (Волинь). І знову в самий розпал бою хан вийшов з нього, оголивши свою дiлянку фронту. Хмельницький погнався за ханом, сподiваючись його зупинити. Але той затримав його в своiй ставцi пiд Вишневцем i протримав до кiнця липня. Тим часом козаки десять днiв пiд командуванням полковника Івана Богуна оборонялися в укрiпленому таборi. Але в нiч на 29 червня Богун iз старшиною i частиною козакiв таемно, через болото, втiк. Вранцi в таборi почалася панiка, люди, що залишилися, кинулися бiгти хто куди, гинучи в болотi. Поляки завершили розгром, пiсля чого рушили в Украiну, даючи волю помстi. В той самий час гетьман литовський Радзивiлл зайняв Киiв.

Наприкiнцi липня повернувся Хмельницький i зупинився в мiстечку Паволоч. До нього почали стiкатися полковники iз залишками своiх полкiв. Народ хвилювався, звинувачуючи гетьмана i в поразцi, i в потураннi полякам, i в союзi з татарами. Пiшли навiть розмови, щоб вибрати нового гетьмана. Насилу Хмельницькому вдалося змiнити становище i заспокоiти народ. Тодi ж тiснiшими стали зв’язки з Москвою, але нерiшучiсть царя змусила гетьмана виступити iз погрозою, що якщо цар не прийме його пiд свою руку, то козаки мимоволi пiдуть з поляками i кримчаками на Московську державу. І ще одна подiя вiдбулася в тi днi: на подив багатьох, Хмельницький знов одружився. Його дружиною стала Ганна Золотаренко, вдова корсунського полковника.

Почекавши пiвтора мiсяця на допомогу з Москви i не отримавши ii, Хмельницький 18 вересня 1651 року пiдписав з поляками Бiлоцеркiвський мирний договiр. Реестр скорочувався в два рази, i козаки тепер могли жити лише в межах Киiвського воеводства. Це викликало нове повстання в Украiнi. Переселення в межi Московськоi держави стало масовим.

Польський сейм вiдмовився затверджувати Бiлоцеркiвський мирний договiр, вважаючи, що i 20-тисячний козацький реестр дуже великий. Знову запахло вiйною. Весною 1652 року Хмельницький вiдправив сина Тимофiя iз загоном до Молдавii, щоб одружити його на дочцi молдавського господаря. Цей шлюб давав йому можливiсть порiднитися з гетьманом литовським Радзивiллом, одруженим на сестрi нареченоi Тимофiя, i заснувати династiю. Сам же Хмельницький з головними силами рушив услiд. Польний гетьман Калиновський перегородив Тимофiю шлях. Хмельницький тодi направив головнi сили, i 22 травня при урочищi Батiг вiдбулася битва. Польське вiйсько (20 тисяч чоловiк) було розгромлене, загинув i Калиновський. Шлюб Тимофiя виявився недовгим. Вже наступного року, захищаючи свого тестя в усобнiй вiйнi, вiн помер вiд гангрени пiсля отриманого поранення.

Весною 1653 року поляки вторглися в Подiлля. Восени на березi Днiстра пiд Жванцем вiдбулася остання велика битва в цiй вiйнi. Становище полякiв через холоди i брак продовольства було важким, але остаточна перемога вислизнула з рук Хмельницького: знов зрадили татари. Хан таемно уклав з поляками договiр на умовах одноразовоi виплати 100 тисяч червiнцiв i щорiчних виплат на пiдставi Зборiвського миру. Крiм того, по дорозi назад до Криму татари могли розоряти Украiну i брати скiльки завгодно полонених протягом 40 днiв. Уклавши такий договiр, хан пригрозив Хмельницькому ударити в тил козакам, якщо вони не припинять бойових дiй. Той не зважився воювати на два фронти. 16 грудня поляки пiшли. Розумiючи неможливiсть продовжувати поодинцi боротьбу, Хмельницький з вiйськом повернувся до Чигирина. Вiн знову звернувся до Москви i почав наполегливо просити царя прийняти його в пiдданство.


* * *

Москва побоювалася не тiльки вiйни з Польщею, але i бунтiвноi козацькоi сили, а також союзу Хмельницького з Туреччиною – своiм одвiчним ворогом. Проте 1 жовтня Земський собор остаточно вирiшив прийняти гетьмана з вiйськом у пiдданство. 8 сiчня 1654 року в Переяславi зiбралася Рада, на якiй були присутнi не тiльки старшини, але i козаки, духiвництво, мiщани i селяни. До них з промовою звернувся Хмельницький, запропонувавши вибрати, до кого вiдiйти в пiдданство: до турецького султана, кримського хана, польського короля або росiйського царя. Народ кричав: «Волiемо пiд царя московського!» Прочитанi були договiрнi статтi, за якими Украiна пiд назвою Малоi Росii приеднувалася до Московськоi держави. Пiсля цього на вiрнiсть царевi присягнули гетьман i полковники. Правда, вони почали наполягати, щоб i московськi посли присягнули за царя, як це робили польськi королi. Тi вiдмовилися, стверджуючи, що самодержавний цар завжди на слово вiрний. Старшина та й гетьман присягали неохоче. Адже вони мрiяли про незалежнiсть Украiни i про своi шляхетськi вольностi, як це було в Польщi. Неохоче присягало i духiвництво. Услiд за цим в березнi були пiдписанi «Статтi Богдана Хмельницького», вiдомi як «Березневi статтi», що надавали Малоросii широку автономiю.

Весною 1654 року почалася вiйна Росii з Польщею. За Польщу виступали татари, проти – шведський король Карл Х, який хотiв стати i польським королем. Поляки стояли на межi загибелi. Король Ян Казимир спробував вступити в переговори з Хмельницьким, але зустрiв вiдмову. Проте в 1656 роцi росiяни раптом уклали з поляками перемир’я, не повiдомляючи Хмельницького. Причинами цього були вiйна мiж Росiею i Швецiею, що почалася, i обiцянка полякiв пiсля смертi Яна Казимира вибрати королем царя Олексiя Михайловича.

Надiя Хмельницького на приеднання за допомогою Росii украiнських земель, що залишилися у Польщi, не справдилася. Тодi вiн уклав союзнi договори з ворогами Польщi Карлом Х i угорським князем Д. Ракоцi i послав iм на допомогу 12 тисяч козакiв. Гетьман i старшина вiдкрито звинуватили царя в зрадi i порушеннi Переяславськоi угоди. У своему листi до царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честi: пообiцявши дружбу i союз, вони дотримуються слова. А цар, пiдписавши перемир’я з поляками i маючи намiр повернути нас в iх руки, вчинив з нами безсердечно». Щоб спинити його (подiбне було порушенням «Березневих статей»), цар направив до Чигирина послiв. Вони застали гетьмана вже хворим, проте накинулися на нього з докорами. Через два мiсяцi Хмельницький скликав раду, щоб ви брати свого наступника. Обраним став його син – Юрiй. 27 липня 1657 року Богдан Хмельницький помер вiд апоплексii. Вiн був похований у церквi, яку побудував сам гетьман, у Суботовi.

З усiх украiнських гетьманiв Хмельницький – найвидатнiша постать. Рiвного йому талантом i авторитетом продовжувача не знайшлося. Пiсля його кончини в Украiнi почалася Руiна – боротьба за владу, що принесла народу розорення i незлiченнi лиха.




Грушевський Михайло Сергiйович

(1866—1934)


Державний, полiтичний i громадський дiяч, голова Центральноi Ради, видатний iсторик








Михайло Сергiйович Грушевський народився в мiстi Холм (що нинi входить до складу Польщi), свого часу заснований князем Данилом Галицьким. Але родина Михайла Сергiйовича не мала корiння на Холмщинi. «Я походжу вiд старовинноi (вiдомоi з ХVІІІ столiття), але бiдноi родини Груш, пiзнiше Грушевських, яка вгнiздилася в Чигиринському повiтi», – писав вiн в автобiографii.

Батько Михайла, Сергiй (1833—1901), вирiс у родинi диякона. Вiн закiнчив Киiвську духовну академiю, але пiсля закiнчення навчання не прийняв сан, а почав працювати вчителем. У Холмi батько майбутнього лiдера Украiни опинився в 1865 роцi як викладач греко-унiатськоi гiмназii. У цей час у мiстi вiдкрилися педагогiчнi курси, i Сергiй Грушевський став iх директором.

Через рiк, 17 (29) вересня 1866 року, у нього народився перший син – Михайло. Хлопчика охрестили в православнiй церквi Св. Іоанна Богослова. Мати Михайла – Глафiра Захарiвна, була для нього психологiчно близькою людиною, що вплинула на розвиток його розуму i характеру. Михайло признавався: «Я думаю, що я дуже багато набув вiд матерi, що стосувалося складу розуму i психiки – хоча завжди вiдчував себе ближче з вiдвертiшим i експансивнiшим батьком… Потреба в сильних почуттях, не стiльки радiсних, скiльки болiсних, – якi моя психiка витворювала навiть з маловажних приводiв, коли не було важливих, – в цьому я теж пiзнаю психiку матерi».

Згодом, з рiзних причин, Сергiй Грушевський почав шукати можливiсть служити на Кавказi, i йому запропонували мiсце вчителя гiмназii в Кутаiсi. Вiн вирiшив залишитися на Кавказi, коли незабаром з’явилося мiсце iнспектора народних шкiл у новоутворенiй Ставропольськiй губернii. Грушевський поiхав за родиною i перевiз рiдних до Ставрополя.

Мати учила Михайла за росiйською «Граматикою» Блiнова, яка потiм довго зберiгалася серед сiмейних релiквiй, заяложена, потрiпана i зшита нитками. Батько також зiграв велику роль в становленнi Михайла як особистостi, вiн був щирим патрiотом i виховував у синовi нацiональну свiдомiсть. Хлопчик рано навчився читати, i книжки замiнювали йому спiлкування з iншими дiтьми. Михайло уславився як мрiйник i фантазер i рано почав пробувати своi сили в написаннi прози i вiршiв. З великим бажанням вiн читав твори з iсторii лiтератури й етнографii Украiни.

Михайло добре вчився. У тифлiськiй гiмназii вiн був одним з кращих учнiв. Понад усе хлопець цiкавився iсторичними творами, якi спонукали його до роздумiв про долю рiдноi Украiни. Саме в цей час вiн познайомився з iсторичними творами Миколи Костомарова, прочитав «Записки о Южной Руси» П. Кулiша, збiрки пiсень Г. Максимовича i А. Метлинського, «Історiю Сiчi» Скальського, «Історiю слов’янських лiтератур» О. Пипiна.

У шiстнадцять рокiв Михайло записав у своему щоденнику: «У цi днi задумав я, що добре було б зробитися предводителем суспiльства украiнського, зробитися, як то кажуть, передовим борцем всiх людей, що люблять свою Украiну. Що ж, може, Бог i допоможе менi стати предводителем, працюватиму для цього, скiльки зможу».

Хто б мiг тодi подумати, що з часом у нього з’явиться така можливiсть…


* * *

У 1884 роцi були опублiкованi першi твори Михайла Грушевського: оповiдки «Страшний свiдок» i «Остання кутя». У пошуках власного стилю вiн написав декiлька сатиричних оповiдань, якi вдалися йому краще, нiж першi лiтературнi спроби.

Настав час, i мрiя Грушевського про Киiвський унiверситет збулася. Дiдусь благословив його, оскiльки сам свого часу вчився там на iсторико-фiлологiчному факультетi. Батько довго не погоджувався вiдпустити сина, але врештi-решт дав згоду, правда, тiльки пiсля обiцянки Михайла не вступати нi в якi студентськi гуртки.

Першою iсторичною працею Грушевського стала робота «Пiвденно-росiйськi господарськi замки в серединi XVI столiття». Пiсля декiлькох iсторичних та iсторико-лiтературних статей i рецензiй у журналах i газетах на третьому курсi унiверситету Михайло взявся за велику роботу на запропоновану своiм керiвником, професором Антоновичем, тему: «Історiя Киiвськоi землi вiд смертi Ярослава до кiнця XIV столiття». Ця «Історiя…» отримала золоту медаль, оскiльки була вже досить серйозною, «дозрiлою» – як говорив про неi сам Грушевський. У 1891 роцi ii видали в Киевi, а молодий учений став професорським стипендiатом на кафедрi росiйськоi iсторii.

Грушевському поталанило з науковим керiвником. Володимир Антонович був одним з головних представникiв украiнського нацiонального руху другоi половини XIX сторiччя. Не дивлячись на численнi тактичнi компромiси, основний напрям суспiльноi дiяльностi Володимира Антоновича був завжди послiдовним, адекватним i патрiотичним.

Наступним важливим етапом у життi Михайла повинен був стати магiстерський iспит, без успiшного складання якого мрiя про кафедру украiнськоi iсторii залишилася б тiльки мрiею. Це були найважчi зi всiх студентських рокiв Грушевського. У 1893 роцi вiн склав магiстерський iспит, а в травнi 1894 року захистив дисертацiю на ступiнь магiстра. Цього року «рескриптом цесаря» у Львiвському унiверситетi була заснована кафедра «Всесвiтньоi iсторii з окремим узагальненням iсторii Схiдноi Європи». Михайло Сергiйович був засмучений тим фактом, що змiнили первинний план заснування кафедри украiнськоi iсторii, i це йшло врозрiз з його планами. Ця змiна була мотивована тим, що украiнська iсторiя нiбито не може вважатися конкретною наукою…


* * *

Пiд час своеi викладацькоi дiяльностi Михайло Грушевський проявив себе як блискучий педагог. Вiн умiв заохочувати молодь до роботи, давав поради у важких питаннях, пiдтримував своiх учнiв. Гурток слухачiв Грушевського був спочатку невеликим, але з року в рiк число iх росло, i через двадцять рокiв професор навчив бiльше сотнi учнiв, якi допомагали йому в науковiй роботi.

Насиченим було й особисте життя Михайла Грушевського. 1896 рiк став для нього роком створення власного родинного гнiзда. У травнi Грушевський одружився на перекладачцi i педагоговi Марii Воякiвськiй – дочцi священика. Свiй шлюб молодята зареестрували в церквi Св. апостолiв Петра i Павла.

21 червня 1900 року народилася едина улюблена дитина Михайла Сергiйовича i Марii Сильвестрiвни – Катерина, Кулюся, як ii з теплотою називали батьки i родичi.

Пiсля народження дочки Михайло Сергiйович прагнув створити якнайкращi умови для розвитку дитини. Тому в 1901 роцi вiн купив землю на Софiiвцi (тепер це верхня частина вул. І. Франка). Коштiв вистачило i на спорудження будинку, адже саме тодi професори входили до числа заможних людей Львова. Нинi в цiй будiвлi дiе музей М. С. Грушевського.

Тим часом наукова дiяльнiсть видатного iсторика розширювалася: все лiто 1903 року Михайло Сергiйович присвятив публiчним курсам у Львовi, на яких слухачами були представники украiнськоi молодi. Грушевський був одним iз засновникiв львiвського «Академiчного будинку».

У 1908 роцi Грушевськi купили садибу на Панькiвськiй вулицi в Киевi i почали будiвництво великого прибуткового дому на шiсть поверхiв. У мансардi цiеi будiвлi влаштувалася майстерня самобутнього художника Василя Кричевського.

Саме вiн прикрасив фамiльний будинок Грушевських i примiщення iсторичноi секцii на Володимирськiй, 35.

Окрiм цього, Михайло Сергiйович значну увагу придiляв рiднiй галицькiй школi. У 1908 роцi за його iнiцiативою у Львовi створюеться органiзацiя украiнського учительства середнiх шкiл «Вчительська громада». Грушевський стае першим ii головою i редактором ii журналу «Наша школа». У 1910 роцi з’являеться «Украiнська шкiльна спiлка», що ставила за мету розвиток украiнськоi приватноi середньоi освiти. І знову професор Грушевський стае першим головою новоi органiзацii.

Якщо пiдсумувати дiяльнiсть М. С. Грушевського до 1914 року, можна нескiнченно дивуватися з ii широкоi багатогранностi. Украiнцi вважали його символом всеукраiнського еднання i дiйсним очiльником украiнства. Навiть його опоненти не могли закрити очi на авторитет Грушевського. Наприклад, iдеологiчний супротивник Дмитро Дорошенко говорив, що Михайло Сергiйович – це голова украiнського нацiонального руху в Росiйськiй iмперii, а «його слово було для нас в тi часи законом».


* * *

Лiтом 1914 року почалася Перша свiтова вiйна. У цей час Грушевський вiдпочивав на Гуцульщинi, в селi Криворiвнi, де вiн побудував собi невеликий будинок над Черемошем i виiжджав туди кожне лiто.

Михайло Сергiйович мав намiр переiхати до Киева, оскiльки цього хотiли багато представникiв украiнського руху, зокрема, «Товариство украiнських поступовцiв». Але военнi подii розвивалися так швидко, що не було нiякоi можливостi перетнути росiйський кордон. Не в змозi виiхати нi до Киева, нi повернутися до Львова, Грушевський виiхав з родиною до Вiдня, де тодi збиралося багато украiнських утiкачiв з Галичини i Буковини. Вiдтодi нiхто з родини Грушевських не повертався до Львова i не бував у рiдному будинку.

У Вiднi Михайло Сергiйович вiдчував себе неспокiйно. Вiн все-таки був росiйським громадянином, i австрiйськi властi могли його заарештувати у будь-який момент. Тому в листопадi 1914 року вiн виiхав до нейтральноi Румунii, звiдки послав телеграму до Киева. Незабаром прийшла вiдповiдь, в якiй однодумцi просили його негайно повертатися в Украiну, оскiльки з початком Першоi свiтовоi вiйни властi iмперii почали активну кампанiю проти украiнства, i присутнiсть лiдера була просто необхiдна.

Коли далекою кружною дорогою Грушевський з родиною дiстався до Киева, вiн негайно був арештований росiйськими властями. Будинок Грушевських обшукали, цiеi процедури не уникнув i будинок у Львовi, який з вересня 1914 року окупували росiйськi вiйська. Полiцiя забрала всi цiннi папери i книги. Перш за все полiцейськi намагалися знайти докази, що Грушевський брав участь у формуваннi загонiв Украiнських сiчових стрiльцiв (УСС) для боротьби з Росiею. Але вони нiчого не знайшли.

Пiсля обшуку Михайло Сергiйович опинився в одиночнiй тюремнiй камерi на Лук’янiвцi, пiд дуже суворим наглядом. І хоча при обшуках нiчого не було знайдено, що могло б скомпрометувати Грушевського, його доля була вирiшена заздалегiдь: у лютому 1915 року Михайлу Сергiйовичу визначили заслання етапом до Сибiру. Лише клопотання його друзiв допомогло пом’якшити вирок, як говорили в тi часи, «вставити букву М»: замiсть Сибiру Грушевського вислали до Симбiрська.

У Симбiрську Михайло Сергiйович пробув до осенi, а потiм, на прохання деяких членiв Академii наук, восени його перевели до Казанi, мiста, бiльш пристосованого до унiверситетських занять. Через рiк Грушевський вже опинився в Москвi, пiд «явним наглядом полiцii», що позбавляло його права педагогiчноi дiяльностi.

Заслання Грушевського перервала революцiя. Саме у той час, 4 березня 1917 року, за iнiцiативою Товариства украiнських поступовцiв була створена Украiнська Центральна Рада (УЦР), яка повинна була представляти полiтичнi iнтереси Украiни. Михайло Сергiйович був заочно обраний головою Центральноi Ради (тимчасово його замiщав В. Науменко), оскiльки нiякий iнший полiтичний i господарський дiяч не володiв глибшими знаннями iсторii украiнського народу, його проблемами й iнтересами.

В Украiну з Москви Михайла Сергiйовича викликали телеграмою, i 14 (27) березня визнаний лiдер нацii прибув до Киева. За п’ять днiв до його приiзду Центральна Рада видала свою першу вiдозву «До украiнського народу».

Вiдразу пiсля скликання Всеукраiнського нацiонального конгресу була вибрана нова президiя УЦР. Головою став Михайло Сергiйович Грушевський, а його заступниками – С. Єфремов i В. Винниченко. Потiм Рада перетворилася на своерiдний парламент, що складався зi 150 чоловiк, обраних вiд украiнських полiтичних партiй, професiйних i культурних органiзацiй i делегатiв вiд губернiй.

Досягнення автономii Украiни не було легким – вiд Тимчасового уряду Грушевський дiстав вiдмову в розглядi i вирiшеннi цього питання Установчими зборами. Тодi на селянському з’iздi голова УЦР заявив, що украiнський народ повинен сам вирiшувати свою долю.

Врештi-решт на Всеукраiнському вiйськовому з’iздi оголосили I Унiверсал УЦР. Цей документ мiстив наступнi положення: Украiна проголошуеться автономiею у складi Росii, джерелом влади в Украiнi е украiнський народ, при цьому висловлювалася надiя, що iншi народи, якi проживають на територii Украiни, разом будуватимуть автономну державу. Пiсля проголошення І Унiверсалу 28 червня 1917 року був створений Генеральний Секретарiат – виконавчий орган уряду. Таким чином, в Украiнi були сформованi окремi гiлки законодавчоi i виконавчоi влади.

3 липня на пленумi Центральноi Ради, пiсля того, як було зачитано II Унiверсал, Грушевський заявив, що фактично отримана автономiя Украiни, i тепер вона володiе своiми законодавчим i виконавчим органами – Радою i Секретарiатом.

Поступово Михайло Сергiйович все бiльше розходився в поглядах з лiберально-демократичним напрямом украiнського руху. З часом вiн i зовсiм перейшов на сторону Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв. Ця партiя разом з есерами складала бiльшiсть в УЦР.

У вiдповiдь на загарбання бiльшовиками влади в Росii i вiдставку Тимчасового уряду 7 (20) листопада 1917 року УЦР видала ІІІ Унiверсал, що проголосив Украiнську Народну Республiку (УНР), яка формально не поривала федеральних зв’язкiв з Росiею. III Унiверсал мiстив наступнi демократичнi принципи: свободу слова, друку, вiросповiдання, зборiв, союзiв, страйкiв, недоторканнiсть особи i житла.

Тим часом полiтичне становище не полiпшувалося. Молода Украiнська держава повинна була наново будувати своi взаемини з Росiею. Нова бiльшовицька влада не сприймала Центральну Раду як орган державноi влади, i Украiну як державу взагалi.

Пiсля невдалого повстання в Киевi уряд бiльшовикiв 17 грудня 1917 року висунув УЦР ультиматум, який був знехтуваний, що послужило приводом для наступу на Украiну.

25 грудня 1917 року бiльшовики створили в Харковi альтернативний УЦР i Генеральному Секретарiату Народний Секретарiат УНР.

З тiеi самоi хвилини починаеться складний i дуже суперечливий перiод багатовладдя на украiнськiй територii.


* * *

27 сiчня (9 лютого) 1918 року Украiнська Центральна Рада пiдписала Брестський мирний договiр мiж Нiмеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею i УНР, згiдно з яким Украiна як незалежна держава була визнана державами Четверного союзу i РРФСР. Тим часом вiдповiддю на ІV Унiверсал, в якому 9 (22) сiчня УНР була проголошена «самостiйною, нi вiд кого незалежною, вiльною суверенною державою украiнського народу», стала агресiя вiйськ Радянськоi Росii на чолi з есером Муравйовим.

Пiзно увечерi того самого дня, коли Радянська Росiя оголосила вiйну УНР, частини червоних обстрiляли будинок Грушевських у Киевi. Але втрата книг, килимiв, портретiв гетьманiв, колекцii фарфору, зiбрання европейського i схiдного мистецтва – все це не мало значення в порiвняннi з тим, що цього не перенесла мати Михайла Сергiйовича, Глафiра Захарiвна. Їi винесли напiвживою з будинку, що горiв, i, не витримавши потрясiння, вона через два днi померла в Тарасiвськiй лiкарнi.

Пiд час пiдписання Брестського мирного договору Центральна Рада на чолi з Грушевським була вимушена покинути Киiв, декiлька годин опiсля про це дiзналася украiнська делегацiя на переговорах. Здавалося, надiй вiдновити владу вже не було i прийшов час визнати свое безсилля. Але Михайло Сергiйович в нескiнченнiй боротьбi за украiнську незалежнiсть став, як здавалося його оточенню, зовсiм залiзним. Згнiтивши серце i подавивши всi своi сумнiви щодо успiху i доцiльностi операцii, вiн пiшов на великий ризик: 3 (16) лютого було пiдписано вiдозву делегацii Центральноi Ради до нiмецького народу з проханням вiйськовоi допомоги.

Додому члени Центральноi Ради поверталися пiд прикриттям нiмецьких вiйськ, якi вiдтепер окуповували Украiну, що стало для украiнцiв справжнiм потрясiнням…

Грушевський пояснював своему народу, що це на користь Нiмеччинi допомогати Украiнi стати самостiйною i сильною. Вiн запевняв, що нiмецькi вiйська залишаться ненадовго, лише очистять Украiну вiд бiльшовикiв i повернуться додому, бо Нiмеччинi самiй потрiбнi цi частини.

УНР переживала кризу. По сутi, головною проблемою Украiни в той момент була вiдсутнiсть централiзованоi влади. Рада не змогла оволодiти ситуацiею, скрiзь були хаос i анархiя, що не влаштовувало i нiмецькi окупацiйнi властi. Тому нiмцi почали готувати державний переворот, який i вiдбувся в нiч на 30 квiтня 1918 року.

На засiдання 29 квiтня, де вирiшувалися важливi питання, увiрвалися нiмецькi вiйськовi. Прозвучала команда: «Руки вгору!» Всi члени Центральноi Ради, не розумiючи, в чому справа, пiдняли руки. Всi, крiм Михайла Грушевського. Пiсля цього мужнього вчинку Михайло Сергiйович високо вирiс в очах як своiх прихильникiв, так i ворогiв.

Багато iсторикiв дивував той факт, що пiсля гетьманського перевороту Грушевський заради власноi безпеки не виiхав за кордон, а залишався в Киевi iнкогнiто. Якийсь час вiн ховався в передмiстi Киева, потiм в самому мiстi у знайомих.

Хоча Михайлу Сергiйовичу доводилося часто мiняти мiсцеперебування, вiн не припиняв лiтературноi i науковоi роботи, знаходячи в нiй заспокоення вiд всiх важких переживань, що навалилися на нього впродовж останнiх рокiв. За цей перiод вiн написав 4, 5 i 6 частини «Всесвiтньоi iсторii», а також книги «Стародавня iсторiя. Античний свiт i «Середнi вiки Європи».

З 1919 року Грушевський вирiшив «перевести свою роботу за кордон», щоб далi служити Украiнi. Почалися роки емiграцii. Родина Грушевських кочувала до Швейцарii, а звiдти – до Австрii. Катеринi, дочцi Михайла Сергiйовича, довелося покинути Киiвський унiверситет, в який вона поступила i де вже почала свою наукову дiяльнiсть, опублiкувавши своi першi статтi з лiтературноi критики. Навчання вона продовжила в Женевському унiверситетi.


* * *

У 1924 роцi Грушевський повернувся в Украiну, куди його тягнуло весь цей час. Вiн нарештi отримав дозвiл на створення кафедри iсторii Украiни i секцii методологii i соцiологii при нiй. У Радянськiй Украiнi повним ходом йшла украiнiзацiя, украiнська мова була визнана державною мовою республiки.

При безпосереднiй участi ученого в 1926—1927 роках починае свою дiяльнiсть Асоцiацiя культурно-iсторичних дослiджень при Киiвському iнститутi народноi освiти. Грушевський читае тут курси «Сучасна соцiологiя. Примiтивне мислення i його еволюцiя» i «Соцiальна i культурна течii в Украiнi». Проте в недалекому майбутньому соцiологiя в СРСР надовго потрапила пiд заборону.

Незабаром наступив перiод жорстокого переслiдування украiнства тоталiтарним режимом, в гуманiтарнiй сферi вводилася марксистсько-ленiнська методологiя. Радянська влада почала фабрикувати справи проти дiячiв украiнськоi науки. Першою в цьому списку була справа «Союзу визволення Украiни». Почалося цькування i переслiдування украiнських дiячiв, людей науки i мистецтва. Грушевського намагалися змусити свiдчити проти деяких обвинувачених, але вiн не погодився, пiсля чого Михайлу Сергiйовичу наказали покинути Украiну.

Так Грушевський знову опинився в Москвi, де прагнув продовжувати справу свого життя – iсторичнi дослiдження украiнськоi iсторii. Вiн працював в московських архiвах, писав iсторiю украiнськоi лiтератури. У цьому йому дуже допомагала дочка Катерина, яка була для батька «другими очима», – здоров’я ученого вже було слабким, вiн втрачав зiр.

Тотальний контроль бiльшовицьких спецслужб нарештi досяг свого логiчного фiналу: 23 березня 1931 року в Москвi Михайла Сергiйовича Грушевського заарештували у справi мiфiчного «Украiнського нацiонального центру».

Трапилося так, що Грушевському допомiг високопоставлений бiльшовик Григорiй Ломов – далекий родич Михайла Сергiйовича, тому при зустрiчi 15 квiтня 1931 року з начальником таемно-полiтичного вiддiлу ОДПУ Яковом Аграновим Грушевський категорично вiдмовився вiд своiх «зiзнань», заперечував версiю про iснування УНЦ i свою керiвну роль у цiй «органiзацii». Всi своi попереднi показання вiн пояснював «хворобливим станом».

Пiдготовка вiдкритого полiтичного процесу була зiрвана. Тепер, коли Михайло Сергiйович вiдмовився вiд всiх показань, старання чекiстiв виявилися марними, тому на вищому рiвнi було ухвалено рiшення – Грушевського звiльнити. У 1932 роцi, коли вiдбувся процес над «членами» «Украiнського нацiонального центру», обвинувальний вирок був ухвалений стосовно п’ятдесяти чоловiк – всiх, окрiм Грушевського, якого називали керiвником цього «центру»!

Всi цi подii пiдiрвали здоров’я Михайла Сергiйовича, i дружина, рятуючи чоловiка, вивезла восени його на лiкування до Кисловодська. Можливо, вона сподiвалася на цiлющi кавказькi води, але марно – здоров’я чоловiка тiльки погiршувалося.

Невiдомо, чи могла допомогти Грушевському операцiя – але вона його убила. 25 листопада 1934 року Михайло Сергiйович Грушевський несподiвано помер, не витримавши операцii. Поховали його на Байковому кладовищi в Киевi, де вже знайшли спокiй видатнi украiнськi дiячi: Антонович, Лисенко, Грiнченко, Нечуй-Левицький, Леся Украiнка.

Сумна звiстка сколихнула галичан, i вони в своiй газетi «Рiдна школа» так висловилися в некролозi: «На Байковому кладовищi в Киевi виросла нова могила. У нiй знайшов спокiй найвидатнiший iсторик Украiни, великий учитель i духовний вождь поколiння Всеукраiнського руху, президент Украiнськоi держави в 1917—1918 роках, в’язень царизму пiд час свiтовоi вiйни i в’язень Червоноi Москви в останнi роки свого трудового життя Михайло Грушевський».

На могилi встановлений надгробний пам’ятник з лаконiчним написом: «Михайло Грушевський»…




Володимир Великий

(?—1015)


Великий князь Киiвський, хреститель Русi








«Подиву гiдно, скiльки добра зробив вiн Росiйськiй землi», – писав автор «Повiстi минулих лiт» про князя Володимира Святославича. І дiйсно, час його княжiння – це розквiт Давньоруськоi держави, змiцнення ii мiжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство i ремесла, почала розвиватися i руська культура. Ну а прийняття християнства стало справжнiм переворотом, що вiдновив Киiвську Русь i укрiпив центральну владу князя.

Володимир був незаконнонародженим сином войовничого Святослава, киiвського князя, який здiйснив похiд на хазар i по дорозi назад з Болгарii в Русь був убитий печенiгами.

Матiр’ю Володимира, згiдно з лiтописом, була ключниця княгинi Ольги Малуша. Ймовiрно, Ольга була незадоволена любов’ю сина до рабинi, нехай навiть i знатного походження, тому i вiдiслала Малушу в село Будутино, де у неi i народився син. Малолiтнiй Володимир виховувався при дворi Ольги, пiд наглядом свого дядька Добринi, оспiваного в билинах пiд iм’ям Добринi Никитича. У сiм рокiв батько посадив Володимира намiсником Великого Новгорода, де вiн провiв близько восьми рокiв, навчаючись тонкощам правлiння.

Пiсля смертi Святослава мiж його дiтьми почалися усобицi. Старший син Ярополк, посаджений на княжiння в Киевi, обурився тим, що брат Олег не виявляе йому належноi пошани i не присилае данину. У 977 роцi Ярополк пiшов на брата вiйною й убив його. Дiзнавшись про вбивство Олега, Володимир, як стверджуе Нестор-лiтописець, злякався i втiк до Скандинавii, а Ярополк оволодiв i Новгородським князiвством. Проте через рiк Володимир, найнявши за морем дружину i, ймовiрно, пообiцявши воiнам багату здобич, повернувся до Новгорода, вигнав намiсникiв Ярополка i наказав iм передати господаревi: «Володимир iде на тебе, готуйся до бою з ним». Новгородський князь зiбрався воювати з Ярополком, опираючись на союз з полоцьким князем Рогволдом. На це ж розраховував i його брат. І кожен з суперникiв прагнув для змiцнення союзу посватати половецьку княжну Рогнеду. У цiй справi успiх супроводив Ярополка – законного киiвського князя, а Володимиру вiдмовили в досить образливiй формi, що прискорило розв’язку конфлiкту. Володимир блискавично зiбрав вiйсько i негайно рушив на Полоцьк. Напад був несподiваним для Рогволда. У результатi полоцький князь i його дружина були убитi, а Рогнеду Володимир узяв собi за дружину, тим самим позбавивши Полоцьку землю самостiйностi i навiть автономii у складi давньоруськоi держави. Згодом вiд цього шлюбу у Володимира народилося шестеро дiтей.

Пiдкоривши Полоцьк, молодший Святославич потiм оволодiв Киевом i розправився з Ярополком. Тепер нiщо не заважало йому зiйти на престол. Вокняжiння Володимира в столицi Русi, згiдно з Іаковом Мнiхом, вiдбулося 14 червня 978 року.

Свою державну дiяльнiсть молодий князь, як i його попередники, почав з приеднання до Киева схiднослов’янських союзiв племен, якi або ще не увiйшли до складу держави, або вiдпали у зв’язку iз смертю попереднього киiвського князя. Першою вiйськовою акцiею Володимира став похiд проти дулiбiв i хорватiв у 981 роцi. Потiм були придушенi повстання в’ятичiв i радимичiв у 982—984 роках. Одночасно були пiдкоренi Закарпатська Русь i Тмутаракань. За часiв Володимира Великого всi основнi схiднослов’янськi союзи племен були включенi до складу держави.

Утвердившись на престолi, князь провiв у своiй державi адмiнiстративну, судову i вiйськову реформи. Вiйськова реформа Володимира замiнила племiнну органiзацiю вiйська на феодальну, коли власники земельних надiлiв з прикрiпленими до них селянами були зобов’язанi виступати в похiд у повному бойовому озброеннi на першу вимогу князя.

А воювати тодi доводилося багато. Впродовж майже всього свого правлiння Володимир вiв уперту боротьбу з печенiзькими ханами, орди яких кочували в Пiвнiчному Причорно мор’i. Важка битва Киiвськоi Русi з печенiгами в роки правлiння Володимира вiдобразилася в «Повiстi минулих лiт». Нестор згадуе про три великi набiги (у 992, 996 i 998 рр.), якi закiнчилися повною перемогою росiйських воiнiв.

Не забував староруський уряд i про iдеологiю. Першочерговим завданням для Володимира стала реформа язичницьких вiрувань i культiв. Згiдно з тiею-таки «Повiстю минулих лiт», зiйшовши на престол, Володимир наказав поставити на горi поряд з княжим замком пантеон i помiстити туди язичницьких iдолiв на чолi з Перуном – богом грози i блискавки. Можливо, iнтуiтивно князь вiдчував, що одноосiбному способу правлiння повинен вiдповiдати единий верховний бог. Проте спроба ввести единий для всiеi краiни культ не принесла бажаних результатiв. Тодi погляди Володимира Святославича звернулися до християнства, вже вiдомоi на Русi монотеiстичноi релiгii, яка поступово розповсюджувалася серед слов’ян завдяки полiтичним, економiчним i культурним зв’язкам з Вiзантiею.

Пiсля довгих роздумiв Володимир остаточно схилився до новоi вiри. Ухваленню важливого рiшення сприяла i мiжнародна ситуацiя. У Вiзантii спалахнула громадянська вiйна, вiйська повсталих феодалiв наближалися до Константинополя. Спiвправителi – iмператори Василь II i Костянтин – по слали до Киева посольство з проханням про допомогу. Володимир допомогу пообiцяв, але натомiсть просив руки сестри iмператорiв Анни. Вiзантiйцi вимушенi були змиритися з перспективою такоi спорiдненостi, але зi свого боку висунули вимогу, щоб Володимир перейшов у християнство i хрестив свiй народ. Ця умова вiдповiдала бажанням самого князя, тому в 988 роцi росiйськi вiйська розгромили повсталих змовникiв у битвi пiд Хрисополем. Проте вiзантiйськi правителi не поспiшали виконувати обiцянку i вiддавати принцесу Анну в дружини киiвському князю. Тодi, щоб змусити вiзантiйцiв дотримати слова, Володимир вiдправився до Криму i обложив Херсонес (на Русi його називали Корсунь). Хитрiстю взявши мiсто, Святославич мiг диктувати Вiзантii умови миру. Імператор Василь II негайно вiдiслав Анну до Володимира у Херсонес, де вони урочисто пошлюбилися.

Вiдразу пiсля повернення Володимир почав повсюдно на Русi вводити християнство. У Киевi руками грецьких майстрiв була поставлена церква Пресвятоi Богородицi, названа пiзнiше Десятинною, оскiльки на ii утримування Володимир дав десяту частину своiх доходiв.

Останнi 15 рокiв життя князя в джерелах не висвiтлено. Лише незадовго до його смертi, у 1014 роцi, лiтописець згадуе Володимира у зв’язку з бунтом його сина Ярослава, який, будучи новгородським князем, вiдмовився платити щорiчну данину, тобто фактично заявив про свою незалежнiсть. Володимир Святославич збирався покарати непокiрного сина i наказав «розчищати дороги i мостити мости», але несподiвано захворiв i помер 15 липня 1015 року. Поховали його спочатку за язичницьким обрядом, а потiм тiло Володимира перевезли в Десятинну церкву.

Володимир Великий – видатний державний дiяч i полководець, головний засновник Киiвськоi держави. Пiсля смертi вiн був канонiзований церквою, отримавши iм’я святого, а в народi його величали Красним Сонечком.




Володимир Мономах

(1053—1125)


Великий князь Киiвськоi Русi, полководець, громадський дiяч i письменник








Володимиру Мономаху вже виповнилося 60 рокiв, коли вiн сiв на киiвський престол. Все життя вiн провiв у вiйнах – як у мiжусобних, так i зi зовнiшнiми ворогами. Ставши великим князем, Володимир змiг припинити розбрат мiж удiльними князями, а набiги кочiвникiв взагалi перестали турбувати руську землю. За життя Володимира в державi встановився вiдносний порядок.

У 1053 роцi, за рiк до кончини Ярослава Мудрого в родинi його сина Всеволода i грецькоi царiвни Марii, дочки вiзантiйського iмператора Костянтина IX Мономаха, народився син. Батько назвав його Володимиром на честь свого дiда – Красного Сонечка.

Володимиру рано довелося виконувати складнi й явно не дитячi доручення. Вже в 13 рокiв вiн був вiдправлений батьком на княжiння до далекого Ростова (Ростово-Суздальська земля). Через п’ять рокiв хлопцю довелося надавати допомогу батьковi, обложеному кочiвниками-половцями в Переяславi. Пiсля цього вiн ще п’ять рокiв княжив у Смоленську, до якого згодом приеднав Чернiгiв. Жив вiн там щасливо зi своею першою дружиною Гiтою, дочкою загиблого при Гастингсi короля англосаксiв Гарольда II. Тiкаючи вiд нормандського герцога Вiльгельма Завойовника, дiвчина потрапила до Фландрii, потiм у Данiю до короля Свена Естрiдсона, одруженого на Єлизаветi, дочцi Ярослава Мудрого i тiтцi Володимира. Вона-то i посватала принцесу своему племiнниковi. Гiта народила чоловiковi синiв Мстислава, Ізяслава, Святослава, В’ячеслава, Романа, Юрiя (майбутнього Долгорукого) i дочок Євпраксiю, Агафiю, Марiю, Софiю.

У 1093 роцi помер Всеволод. Кияни бажали бачити своiм князем Володимира, тим бiльше що батько заповiдав йому велике княжiння. Але закони престолонаслiдування тодi були iншими. Тому, дотримуючи черги старшинства i не бажаючи вiдновлення мiжусобних воен, Володимир поступився Киiвом двоюрiдному братовi Святополку II Ізяславичу.

У 1097 роцi Святополк i Володимир зiбрали всiх руських князiв у Любечi. На цьому з’iздi було вирiшено припинити розбрат, а також постановлено, що кожен князь володiе тiльки своею вотчиною. На цьому князi цiлували хрест, присягнувшись: «Якщо тепер хто буде замiрятися на чужу волость, то буде проти нього хрест чесний i вся земля руська». Фактично ж з’iзд у Любечi утвердив розпад единоi держави на самостiйнi землi при формальному верховенствi киiвського князя. Але не встигли князi роз’iхатися по своiх удiлах, як знов почалися усобицi.

Разом зi внутрiшнiми неладами Русь постiйно зазнавала набiгiв половцiв. Володимир тодi виступив iнiцiатором ударiв у вiдповiдь i постiйно пiдштовхував iнших князiв до того, щоб вести щодо половцiв наступальну, а не оборонну полiтику. Серед численних походiв проти половцiв найвдалiшим виявився похiд 1111 року, коли за iнiцiативою Володимира князi пiшли до Дону. Звiдти руськi вiйська повернулися з величезним полоном i багатою здобиччю. Цей похiд виявився останньою значною подiею в княжiннi Святополка Ізяславича. 16 квiтня 1113 року вiн помер. Велике княжiння тепер мало вiдiйти до синiв другого сина Ярослава Мудрого Святослава. (Батько ж Володимира був третiм сином.) Але кияни i чути про це не хотiли. У Киевi почався заколот, викликаний утисками лихварiв i тисяцького Путяти. Їх двори i майно були розграбованi. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти киiвський престол, i Володимир дав свою згоду. Вiн швидко зумiв навести порядок у Киевi, значно пом’якшив положення городян, упорядкувавши стягування вiдсоткiв лихварями i регламентувавши запис у холопи.

Русь знов стала сильна, як i при дiдовi Володимира. Вторгнення ззовнi припинилися. Тепер руськi вiйська ходили походами в iншi краiни. У 1116 роцi син Володимира Ярополк розбив на Донi половцiв, iнший син, Мстислав, завдав поразки чудi й узяв iх мiсто Оденпе, внук Всеволод зробив похiд до Фiнляндii i перемiг плем’я ям. У 1116 роцi Володимир послав своi вiйська в грецькi володiння, щоб захистити права дочки Марii, вдови царевича Леона, загиблого в Константинополi пiд час усобицi, i внука Василя. Дiзнавшись про цей похiд i бажаючи примиритися з Володимиром, iмператор прислав до нього митрополита Неофiта i багатьох знатних людей з дарами. Серед дарiв був i царський вiнець iмператора Костянтина Мономаха, дiда Володимира. Поклавши вiнець на голову Володимира, Неофiт вперше назвав його царем.

Укрiплюючи християнство, Володимир, як i його дiд, будував церкви i монастирi. Як i ранiше, руською мовою перекладалося багато грецькоi лiтератури, пiдтримувалося лiтописання. Сам великий князь володiв неабияким письменницьким даром. Ним було створено «Повчання», в якому вiн дав приклад служiння князя Батькiвщинi, i «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».

1124 рiк на Русi був багатий на страшнi прикмети i бiди: сонячне затемнення, засуха, пожежi. Внаслiдок пожежi згорiв Киiв. А 10 травня 1125 року пiсля 13 лiт великого княжiння закiнчив на р. Альтi свiй земний шлях Володимир Мономах. Тiло його було перенесене до Киева i покладене в Софiйському соборi поряд з батьком, князем Всеволодом, i дiдом – Ярославом Мудрим. Дiти ж його не змогли продовжити полiтику батька, що привело до нових усобиць i розпаду Киiвськоi Русi.




Ольга

(?—969)


Свята рiвноапостольна княгиня киiвська, правителька Киiвськоi Русi при малолiтньому синовi Святославовi








Пам’ять про святу Ольгу (у рiзномовних iнтерпретацiях Хельга, Хальга, Алогiя) шанують донинi всi християни, адже вона вiддала свое серце Христу за два поколiння до хрещення Русi. Вона не боялася проголошувати серед язичникiв свою вiру в единого Бога, Господа Всевишнього, Царство Господне i також Спасителя свiту. Саме за це Ольга була не тiльки приеднана церквою до лику святих, але i канонiзована як рiвноапостольна (апостол – посланник Христа для проповiдi Євангелiя). Тим часом життя «праматерi всiх царiв руських» було далеко не безгрiшне. Мстивiсть, жорстокiсть i пiдступнiсть – не тi риси, якi властивi святим людям. Але Ольга в першу чергу була правителькою, i в iсторiю вона увiйшла як велика улаштовувачка державного i культурного життя Киiвськоi Русi.

Про походження Ольги й ii дитячi роки невiдомо практично нiчого. У 903 роцi дiвчинку, iмовiрно в десятирiчному вiцi, привезли до Киева, щоб обручити з 25-рiчним Ігорем, сином Рюрика, який пiзнiше прийняв великокняжiння i почав повновладно правити з 912 року, тобто пiсля смертi Олега. Шлюб цей, видно, був справою великоi полiтики, хоча й iснуе красива легенда про одруження княжича на малолiтнiй простолюдинцi. Княгиня володiла рiдкiсним розумом, i чоловiк видiлив пiд ii начало князiвство Вишгорода.

Подружне щастя Ігоря й Ольги закiнчилося восени 945 року, коли великий князь, обходячи руськi землi для збору оброкiв i данини з пiдвладних племен, став жертвою власноi пожадливостi. Древляни, що жили на територii сучасноi Волинi, незадоволенi надмiрною вимогливiстю повелителя, збунтувалися. Вони полонили Ігоря, прив’язали його ноги до двох молодих дерев, пригнутих один до одного, i вiдпустили стовбури. Таким чином князь був розiрваний навпiл. Язичницькi звичаi вимагали вiд Ольги, що залишилася одна з сином Святославом, помсти. Ще не освячена законом Божим, вона дала волю своему гнiву i використувала кмiтливiсть не на благо.

Широко вiдома легенда про помсту Ольги жителям древлянськоi землi. Незважаючи на те, що вони хотiли мирно вирiшити конфлiкт i навiть запропонували iй вийти замiж за князя Мала, вдова суворо покарала iх. Вихована в традицiях вiкiнгiв, вона легко пiшла на обман i пiдступнiсть, безпристрасно вiднеслася до кровопролиття i смертi, щоб утвердити свою владу.

Разом з тим княгиня зробила правильнi виводи i за довгi роки правлiння заслужила звання «мудроi з людей». Одним з головних дiянь Ольги було встановлення першоi на Русi системи збору данини – «статутiв» i «урокiв», тобто постiйноi величини податкiв.

Княгиня всiляко прагнула укрiплювати централiзовану форму влади i роль своеi держави в зовнiшнiй полiтицi. Вона зумiла зрозумiти, що шлях до майбутньоi величi i можливiсть на рiвних спiлкуватися з такими пануючими iмперiями, як Вiзантiя i саксонська Нiмеччина, лежить через вiдмову вiд язичества. У свiй час Ольга вагалася, чи не прийняти iй християнство за захiдним обрядом, але перемогла прихильнiсть до вiзантiйськоi культури.

З цiею метою i вiдправилася княгиня до Константинополя до iмператора Константина VII Багрянородного, спорядивши флот i пишне посольство чисельнiстю близько двохсот чоловiк (а з обслуговуючим персоналом – бiльше тисячi). Точна дата цього iсторичного вiзиту не збереглася, ученi вiдносять його до перiоду мiж 946 i 957 роком. Ольга планувала домовитися про вiдкриття митрополii в Киевi, як це було при Аскольдi, i посватати своему синовi iмператорську дочку. Константин визнав це зухвалiстю, пiдкресливши своею вiдмовою перевагу iмперii над Руссю.

Існуе легенда, нiбито вiн запропонував Ользi руку i серце, але дiстав вiдмову. Насправдi Константин був одружений, а Ользi, хоч вона i славилася красою, було вже за шiстдесят. Княгиня зустрiчалася в Константинополi з патрiархом Феофiлактом i прийняла хрещення, а хрещеним батьком був сам Константин. Але цей факт залишаеться спiрним. По-перше, iмператор нiде про нього не згадуе. А по-друге, вiдомо, що в цiй поiздцi правительку Русi супроводжував священик Григорiй, який був або наставником, або духiвником, що могло означати – Ольга вже була хрещеною. Хоча можливо, що для додання особливоi важливостi вiзиту вона вирiшила повторно здiйснити обряд у самому Константинополi. Княгиня завжди трималася гордо, з гiднiстю. І за моменти приниження вона розквиталася, коли вiзантiйському iмператоровi згодом довелося просити у неi вiйсько. Ольга вiдповiла послам: мовляв, нехай приiде i почекае так, як я чекала у нього в порту, тодi i дам. Вiдбуваючи додому, княгиня, наречена у вiрi Оленою, отримала благословення патрiарха: «Благословенна ти в жонах руських, яко полюби свiтло, а тьму остави…»

Пiсля прийняття християнства Ольга передала управлiння державою Святославовi, а сама зайнялася вихованням внукiв – Ярополка, Олега i Володимира – у дусi православ’я. Пройшли роки, i князь Володимир, названий в билинах Красним Сонечком, покiнчив з язичеством i охрестив Русь, знищуючи залишки святилищ давньоi вiри. Знаменитий iсторик С. М. Соловйов вiдзначав, що пiсля прийняття християнства на Русi виникло також i нове ставлення до жiнок. Завдяки княгинi Ользi вони включилися в процес освiти, не поступалися чоловiкам в «книжностi», а також мали «в жiночому ествi чоловiчу фортецю», iнакше кажучи, займалися державними справами – освiтою, культурою, будiвництвом, лiкуванням, воювали i приймали послiв. Прикладом такого характеру була сама княгиня, яка фактично до самоi смертi (11 липня 969 року) управляла Руссю, тому що Святослав майже весь час проводив у походах.

Княжiння Ольги стало поворотом в iсторii Киiвськоi Русi, яка увiйшла до полiтичноi системи християнського свiту. Завдяки ii мудростi держава не потрапила в залежнiсть нi вiд Вiзантii, нi вiд Нiмеччини. М. М. Карамзiн писав, що Ольга «оволодiла стерном держави i мудрим управлiнням довела, що слабка жiнка може iнодi дорiвнювати великим чоловiкам».




Скоропадський Павло Петрович

(1873—1945)


Украiнський вiйськовий, полiтичний i державний дiяч, гетьман Украiни, що проголосив утворення Украiнськоi держави








Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 року i належав до вiдомого козацько-гетьманського роду, в якому було немало видних державних дiячiв: вiд уманського козака Федора Скоропадського, учасника Визвольноi вiйни пiд проводом Б. Хмельницького, i до Івана Скоропадського, що став гетьманом Украiни пiсля І. Мазепи. По материнськiй лiнii Марii Мiклашевськоi родовiд брав початок вiд Великого князя Литовського Гедимiна. Нащадок славного козацько-гетьманського роду пiсля смертi батька був прийнятий в Петербурзький пажеський корпус, який успiшно закiнчив у 1893 роцi. Потiм служив у гвардiйському кавалергардському полку, командував ескадроном i був призначений полковим ад’ютантом.

У 1898 роцi Павло одружився з Олександрою Дурново – дочкою генерал-ад’ютанта П. Дурново i княгинi М. Кочубей. У цьому шлюбi народилося п’ятеро дiтей: дочки – Марiя, Єлизавета й Олена, i сини – Петро i Данило. З початком росiйсько-японськоi вiйни Скоропадський добився переведення в дiючу армiю.

Кiнець вiйни застав Павла на посту ад’ютанта головнокомандувача росiйських вiйськ на Далекому Сходi генерала Лiневича – родом також з украiнських козакiв, – а повернувшись з фронту, полковник Скоропадський став флiгель-ад’ютантом iмператора Миколи II.

Весною 1912 року Скоропадському було присвоено звання генерал-майора i зараховано до почту Його Імператорськоi Величностi. Незабаром ввiрений йому лейб-гвардii Кiнний полк, в якому служили сини росiйськоi аристократii i який носив неофiцiйну назву «Полк росiйських шевалье», перетворився на один iз кращих в армii. У першому ж бою 6 серпня 1914 року полк розгромив нiмецьку бригаду, а його командир одержав вищу бойову нагороду – орден Святого Георгiя.

Лютнева революцiя застала генерал-лейтенанта Скоропадського командиром 34-го армiйського корпусу. Зречення царя привело до того, що, на думку багатьох украiнських громадських дiячiв, втратив значення Переяславський договiр. Розрив династичноi унii Росii й Украiни пожвавив украiнський нацiональний рух, i весною 1917 року в Киевi виник власний представницький орган – Центральна Рада. Хоча Скоропадському була чужа соцiалiстична орiентацiя Тимчасового уряду i Центральноi Ради, вiн був вiйськовою людиною i виконував накази командирiв. Одним iз таких наказiв йому доручалося «украiнiзувати» свiй корпус.

У жовтневi днi 1917 року, знаходячись в Генеральному вiйськовому комiтетi, Скоропадський отримав телеграму з Чигирина, де проходив Всеукраiнський козачий з’iзд. У донесеннi повiдомлялося, що вiн одноголосно вибраний отаманом Вiльного козацтва. Незабаром Скоропадський скликав опозицiйну Радi органiзацiю – «Украiнську громаду», у керiвництвi якоi стояли офiцери частин, що «украiнiзувалися», лiдери Вiльного козацтва i представники украiнськоi iнтелектуальноi елiти. Ідеологiя ii була доступна будь-кому: Украiна в анархii, Центральна Рада безсила змiнити ситуацiю на краще i мае бути замiнена твердою владою, такою, що користуеться довiрою народу, Найкращою формою влади, враховуючи iсторичнi традицii, може стати гетьманство.

29 квiтня в Киевi вiдбувся Всеукраiнський з’iзд хлiборобiв, 6,5 тис. делегатiв якого висловили незадоволенiсть полiтикою Ради, зокрема ii соцiалiстичними експериментами i нацiоналiзацiею землi. З’iзд ухвалив: «Для порятунку краiни нам необхiдна сильна влада, нам необхiдний диктатор, згiдно старовинним звичаям – гетьман». Без жодного опору влада тут же вибраного гетьмана розповсюдилася за кiлька днiв по всiй Украiнi. Лiдери Ради залишалися на волi й активно засуджували переворот, вiдкидаючи заклики про спiвпрацю. Коли до осенi 1918 року супротивники Скоропадського погодилися з фiгурою гетьмана як тимчасового Президента Украiни, було вже надто пiзно – шанс укрiпити нацiональну владу i зберегти краiну був упущений…

Недовгi 7,5 мiсяцiв правлiння Скоропадського проте залишилися в пам’ятi украiнцiв як перiод вiдносного благополуччя. За цей час уряд прийняв близько 400 законiв. Першими з них стали два – про вiдновлення права приватноi власностi на землю i вилучення за ринковою вартiстю частини землi у великих землевласникiв з метою надiлу нею малоземельних селян, а також про полiпшення правового стану й умов працi робiтничого класу. Найближчим часом був складений i прийнятий збалансований державний бюджет, забезпечена стабiльнiсть нацiональноi валюти, вiдновлено нормальне залiзничне сполучення, впорядкована фiнансова система. Гетьман сприяв перебудовi системи украiнськоi освiти, пiд його патронатом була створена Украiнська академiя наук. Проте якраз всi цi успiхи в побудовi незалежноi держави перетворили Скоропадського на лютого ворога вождiв як «червоноi», так i «бiлоi» Росii.

Трагiчна розв’язка настала в листопадi 1918 року. Термiново заклавши основу майбутнiх армiйських корпусiв, Скоропадський спробував створити силу, здатну протистояти розпаду держави. Одночасно гетьман зважився на крок у бiк природного союзника, 14 листопада 1918 року проголосивши федерацiю Украiни з майбутньою небiльшовицькою Росiею. Але саме ця заява i стала початком кiнця кар’ери Скоропадського.

У цiй ситуацii Скоропадський, все ще володiючи величезним авторитетом у вiйськах i серед козацтва, мiг узяти верховне командування армiею в своi руки. Але побоюючись звинувачень в диктаторських замашках, вiн хотiв покласти край братовбивчiй сварцi полiтичними методами. Французький консул з Одеси запропонував озброену допомогу Антанти, але Скоропадський уже тверезо оцiнив ситуацiю. І вiн, i украiнська державнiсть були приреченi…

Виiхавши за кордон, Павло Петрович мав намiр завершити полiтичну кар’еру, проте обставини знову змусили його зiграти важливу роль в украiнськiй емiграцii. Навколо Скоропадського об’едналися iнтелектуали, якi розробили концепцiю украiнського монархiзму, а гетьманський рух в Європi був настiльки могутнiм, що викликав побоювання державного Центру УНР, який претендував на те, щоб поодинцi представляти iнтереси Украiни.

При Гiтлерi Скоропадський не користувався особливою довiрою нацiонал-соцiалiстичних властей. Його впливу вистачало, щоб врятувати вiд репресiй ряд украiнських дiячiв, зокрема, вiн добився звiльнення нiмцями С. Бандери, А. Мельника i Я. Стецька. В кiнцi вiйни Павло Петрович з дочкою Єлизаветою намагався виiхати iз зони можливоi радянськоi окупацii. Але потрапивши в Баварii пiд бомбардування, колишнiй гетьман був важко поранений i 26 квiтня 1945 року помер у госпiталi католицького монастиря мiста Меттен. Потiм тiло його перепоховали на кладовищi в Оберсдорфi, де пiзнiше були похованi всi члени родини.

Так закiнчилося життя величного аристократа i генерала, що вибрав у важкi роки братовбивчоi вiйни шлях служiння рiднiй землi i став певною сполучною ланкою росiйських i украiнських громадських кiл на новiй полiтичнiй основi.




Хрущов Микита Сергiйович

(1894—1971)


Радянський державний i полiтичний дiяч, перший секретар ЦК КПРС i Голова Ради Мiнiстрiв СРСР








Народився Микита Сергiйович 17 (5) квiтня 1894 року в селi Калинiвка Курськоi губернii в родинi шахтаря. Пiсля здобуття початковоi освiти в церковно-парафiяльнiй школi з 14 рокiв працював слюсарем на заводi, чистильником казанiв, слюсарем на шахтi. У 1918 роцi вступив у ряди ВКП(б). Брав участь в громадянськiй вiйнi.

Починав свою кар’еру М. С. Хрущов зi знайомства з Лазарем Кагановичем, який на початку 1920-х рокiв очолював Компартiю Украiни. У 1925 роцi Хрущов зайняв свiй перший пост – партiйного керiвника Петрово-Мар’iнського повiту Сталiнськоi губернii. З 1931 року перебував на партiйнiй роботi в Москвi, в 1935—1938 роках – перший секретар Московського обласного i мiського комiтетiв партii. У 1938 роцi М. С. Хрущов стае першим секретарем ЦК КП(б) i кандидатом в члени Полiтбюро ЦК ВКП(б), а ще через рiк – членом Полiтбюро.

Пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни Хрущов входив в управлiння вiйськових рад Пiвденно-Захiдного напряму, Пiвденно-захiдного, Сталiнградського, Пiвденного, Воронезького i 1-го Украiнського фронтiв. Закiнчив вiйну в званнi генерал-лейтенанта.

З 1944 року Хрущов знов перебувае в обоймi вищого керiвництва Украiни – спочатку вiн зайняв пост Голови Ради Мiнiстрiв УРСР, а з 1947-го – першого секретаря ЦК Компартii Украiни. Смерть Й. В. Сталiна в березнi 1953 року iнiцiювала боротьбу за владу в СРСР. У цей момент, коли Голова Ради Мiнiстрiв Г. М. Маленков залишив пост секретаря ЦК, Хрущов став фактичним керiвником партаппарату, хоча аж до вересня 1953 року офiцiйно не був першим секретарем ЦК. «Боротьба за Кремль» досягла свого апогею. З березня по червень Л. П. Берiя за пiдтримки вiрних йому сил МВС зробив спробу захоплення влади. Щоб усунути суперника, Хрущов пiшов на спiлку iз Маленковим. У вереснi 1953 року Микита Сергiйович був призначений першим секретарем ЦК КПРС.

У липнi 1955 року вiдбувся черговий Пленум ЦК, головним питанням якого була пiдготовка до чергового XX з’iзду партii, призначеного на лютий наступного року. В цей час одна з комiсiй ЦК займалася реабiлiтацiею необгрунтовано репресованих пiд час сталiнських «чисток». Ознайомившись з ii доповiддю, Хрущов на засiданнi Президii ЦК запропонував створити ще одну комiсiю – з розслiдування дiяльностi Сталiна. Ця пропозицiя зустрiла рiзку вiдсiч з боку партiйних «зубрiв» – Молотова, Кагановича i Ворошилова. Проте «молодi» члени Президii (деякi з них опинилися в Полiтбюро завдяки Хрущову) – Булганiн, Сабуров, Первухiн, Кириченко, Суслов – пiдтримали генсека. Хрущов пообiцяв iм, що дiяльнiсть комiсii буде секретною i що розслiдування стосуватиметься «порушень соцiалiстичноi законностi», основна частина провини за якi лежить на Берii.

XX з’iзд КПРС почав свою роботу 14 лютого 1956 року. Спочатку все йшло у заздалегiдь намiченому i звичному руслi. Звiтна доповiдь, промови членiв Полiтбюро i делегатiв зi всiх куточкiв Союзу. 1436 учасникiв з’iзду голосно аплодували, вставали з мiсць i висловлювали вiрнiсть ленiнському курсу. І мало хто знав, яка боротьба велася навколо доповiдi про дiяльнiсть Сталiна. До останнього моменту не було ясно, чи буде ця тема взагалi обговорюватися на з’iздi.

З’iзд фактично завершився. Бiльшiсть iноземних i вiтчизняних гостей з’iзду i журналiстiв вже роз’iхалися. Й у цю мить до порядку денного з’iзду була включена доповiдь «Про культ особи i його наслiдки». Хрущов не дарма зволiкав. Вiн чекав, коли делегати з’iзду пiдтвердять його повноваження першого секретаря ЦК.

«Товаришi! У звiтнiй доповiдi Центрального Комiтету партii XX з’iзду, у рядi виступiв делегатiв з’iзду, а також i ранiше на Пленумах ЦК КПРС немало говорилося про культ особи i його шкiдливi наслiдки…» – так Микита Сергiйович Хрущов у нiч на 25 лютого почав свою iсторичну доповiдь. А далi була 4-годинна промова, що глибоко шокувала всiх присутнiх у залi. Деякi делегати, не соромлячись, плакали, а дехто навiть знепритомнiв. Чому так вiдбувалося, зрозумiти неважко. Ще недавно всi молилися на «свiтлий образ мудрого вождя». І раптом… Це була не просто констатацiя i критика окремих недолiкiв. Сталiн, «генiй радянського народу», був названий вiдповiдальним за всi бiди, що вiдбувалися з народом. Повна зневага принципiв колективного керiвництва i демократичного централiзму, вбивство Кiрова, катастрофiчний економiчний стан краiни, масовi репресii i терор 1930-х рокiв, «розстрiльний» XVII з’iзд партii (70 % учасникiв цього з’iзду були знищенi пiд час «чисток»), депортацiя кавказьких народiв. І багато iншого… Але, мабуть, найжахливiшим було звинувачення Сталiна в страшних поразках Червоноi армii в початковий перiод Вiтчизняноi вiйни. Був розвiнчаний мiф про Сталiна як про мудрого военачальника, завдяки якому Радянський Союз розбив гiтлерiвську Нiмеччину.

Дебати по доповiдi вирiшили не вiдкривати. Це й зрозумiло – дуже вже неймовiрним здавалося те, що почули делегати з трибуни з’iзду. Не зважилися видавати i повну версiю доповiдi. За вказiвкою ЦК на пiдприемствах i в установах були проведенi збори, на яких мiльйони радянських громадян були ознайомленi з основними положеннями доповiдi.

Звичайно, висновки доповiдi Хрущова на XX з’iздi були неповними. Все зводилося, по сутi, до ролi однiеi людини, при цьому замовчувався незаперечний факт, що винна була вся система, уособленням якоi е Комунiстична партiя. Існувала в доповiдi i вiдверта брехня, на зразок того, що Сталiн пiд час вiйни планував кампанii, користуючись тiльки глобусом. І все-таки доповiдь досягла своеi мети. Суспiльство, навiть не знаючи всiх подробиць, сколихнулося.

У червнi 1957 року була органiзована змова з метою усунення Хрущова. Пiсля повернення iз зарубiжноi поiздки вiн був запрошений на засiдання Президii ЦК КПРС, члени якоi сiмома голосами проти чотирьох зажадали його вiдставки. Хрущов скликав Пленум ЦК, що вiдмiнив рiшення Президii. Пiсля цього керiвники «антипартiйноi групи» – Молотов, Маленков i Каганович – дiстали вiдставку. У березнi 1958 року Микита Сергiйович зайняв пост Голови Ради Мiнiстрiв, зосередивши в своiх руках всi основнi важелi влади.

Перемога Хрущова, з одного боку, остаточно звiльнила краiну вiд небезпеки повернення сталiнiзму, але з другого – стала стартом згортання демократичних змiн. Багато в чому це стало i причиною Карибськоi кризи 1962 року, яка ледве не призвела до початку атомноi вiйни. І це ж стало причиною примусовоi вiдставки Хрущова в жовтнi 1964 року – единого подiбного випадку в iсторii СРСР.

На пенсii Микита Хрущов, iм’я якого було фактично викреслене з iсторii Радянського Союзу, писав мемуари. Помер вiн 11 вересня 1971 року в Москвi.




Кравчук Леонiд Макарович

(народився 1934 р.)


Державний i полiтичний дiяч, перший Президент Украiни








Леонiд Кравчук народився 10 сiчня 1934 року в с. Великий Житин Рiвненськоi областi. До приеднання захiдноукраiнських земель до УРСР Кравчуки мали всього 1,5 га землi, яка повинна була годувати всю родину. Доводилося наймитувати у заможних селян, тому родина пiшла в колгосп, сподiваючись врятуватися вiд злиднiв. Батько, Макар Олексiйович, став агiтатором, а матiр, Єфимiю

Іванiвну, вибрали в мiсцеву раду. З приходом нiмцiв батьковi доводилося тривалий час ховатися вiд переслiдувань, потiм вiн пiшов на вiйну i загинув. Мати все життя працювала в колгоспi.

У 1942 роцi Леонiд поступив у початкову школу, яку закiнчив через п’ять рокiв. Потiм Кравчук вчився в Городищенськiй школi-семирiчцi, у випускному класi вступив до комсомолу. Школу Леонiд закiнчив з вiдзнакою i в 1950 роцi пiшов на бухгалтерське вiддiлення Рiвненського кооперативного технiкуму. У 1953 роцi Кравчук, також з вiдзнакою, закiнчив навчання в технiкумi. Вищу освiту Леонiд Макарович здобув в Киiвському державному унiверситетi. Вчився вiн добре, отримав спецiальнiсть «економiст». З третього курсу Леонiд почав займатися громадською роботою i подав заяву про вступ до партii. У травнi 1957 року його прийняли кандидатом в члени КПРС, з 1958-го вiн став членом КПРС.

В унiверситетi Леонiд Макарович познайомився зi своею майбутньою дружиною – Антонiною Мiшурою з Сумськоi областi. Дiвчина була сиротою, добре вчилася. У 1959 роцi у молодого подружжя народився син Олександр.

Пiсля закiнчення унiверситету в 1958 роцi вони були направленi на викладацьку роботу. Наступним кроком в кар’ерi стала постiйна робота методистом-консультантом в Будинку полiтосвiти, потiм завiдуючим вiддiлом пропаганди й агiтацii Чернiвецького обкому КПУ. У 1967 роцi Кравчука направляють на навчання в Академiю суспiльних наук при ЦК КПРС, де вiн захищае дисертацiю. У 1970—1989 роках Л. М. Кравчук працюе в апаратi ЦК КПУ в Киевi. У головному партiйному органi Украiни Леонiд Кравчук пройшов шлях вiд завiдувача сектором до другого секретаря ЦК КПУ.

У 1990 роцi вiдбулися першi демократичнi вибори у Верховну Раду. Вони були вiдкритими i таемними, проходили за новими, вiдносно лiберальними законами. Леонiд Макарович був вибраний по 39-му округу Ямпiльському (Вiнниччина), в який входили два райони – Ямпiльський i Пiщаний.

Ця кампанiя мала велике значення для подальшого становлення Кравчука як полiтика. Голова Верховноi Ради Украiни В. А. Івашко подав заяву про вiдставку. Було названо 27 кандидатiв на пост, що звiльнився, почалася «спiкерiада». Леонiд Макарович, виступаючи перед депутатами, вiдразу пiдкреслив, що головною програмою для нього е прийнята Декларацiя про суверенiтет, яка житиме тiльки тодi, коли кожна теза, викладена в нiй, буде пiдкрiплена вiдповiдним законодавчим актом. Кравчук закликав якнайскорiше почати роботу над новою Конституцiею.

За кандидатуру Кравчука вiддали своi голоси 239 парламентарiiв. Пропозицiю про обрання Леонiда Кравчука Головою Верховноi Ради Украiни пiдтримали 292 депутати.

У зимку 1991 року Кравчуку вдалося переконати бiльшiсть депутатiв Верховноi Ради в тому, що Украiнi слiд прилучитися до проведення органiзованого Москвою референдуму з «бюлетенем Кравчука», який мiстив би таке питання: «Чи згоднi ви з тим, що Украiна повинна бути у складi Союзу Радянських суверенних держав на основi Декларацii про державний суверенiтет Украiни?». Пiд час республiканського опитування 80,17 % вiдповiли «так», що насторожило Москву. Вiдбувався процес поступового розвалу iмперii.

Сказати, що ситуацiя, яка виникла в Украiнi пiсля серпневого путчу 1991 року, була складною, значить, не сказати нiчого. Леонiд Кравчук як керiвник краiни розумiв, що будь-який рiзкий рух в ту або iншу сторону може вивести ситуацiю з рiвноваги, i тодi наслiдки будуть непередбачуваними. Кравчук вичiкував… І лише потiм, зваживши всi обставини, вiн iнiцiював ухвалення доленосного для Украiни рiшення. Звичайно, не варто переоцiнювати роль Леонiда Кравчука в тому, що 24 серпня 1991 року Украiна отримала незалежнiсть, але не варто ii i недооцiнювати. Головна заслуга Кравчука в тому, що вiдбулося це без кровопролиття i мирним шляхом.

Позачергове засiдання Верховноi Ради Украiни 24 серпня 1991 року проходило дуже бурхливо. Питання обговорювалися рiзнi, але всi розумiли, що головне, для чого зiбралися депутати, – це незалежнiсть Украiни. В ходi засiдання Леонiду Кравчуку кiлька разiв надавали слово, а в кiнцi засiдання вiн зачитав текст «Акту проголошення незалежностi Украiни».

1 грудня 1991 року, на перших в iсторii краiни вiдкритих президентських виборах, Леонiд Кравчук з кiлькiсною перевагою був обраний Президентом Украiни. Першим кроком президента Кравчука стало пiдписання документiв про створення Спiвдружностi Незалежних Держав. СРСР припинив свое iснування. За короткий термiн вдалося отримати вiдгуки вiд 120 краiн, i з 87-ма з них були встановленi дипломатичнi вiдносини.

У той самий час економiчний стан у краiнi погiршувався. Негативно вплинув на вiтчизняний господарський комплекс одностороннiй розрив економiчних зв’язкiв, iнiцiйований Москвою. Розвал фiнансовоi системи в 1992—1993 роках привiв до iнфляцiйного шоку. В результатi гостроi полiтичноi боротьби Верховна Рада восени 1993 року ухвалила рiшення про достроковi парламентськi i президентськi вибори.

Вибори президента були призначенi на 26 червня 1994 року. Бiльшiсть населення Украiни вiрила в перемогу Л. М. Кравчука. Дiйсно, в першому турi Леонiд Макарович перемiг, вiн отримав 37,68 % голосiв виборцiв проти 31,25 %, отриманих Л. Д. Кучмою. Але в другому турi Кравчук набрав 45,1 % голосiв, а Л. Д. Кучма – бiльше 52 %.

Дiставши вiдставку з поста президента, Леонiд Макарович активно займаеться полiтичною i громадською дiяльнiстю, кiлька разiв вiн обирався депутатом Верховноi Ради Украiни.

Л. М. Кравчук назавжди увiйшов до iсторii Украiни. З його iм’ям пов’язано здобуття незалежностi, ухвалення атрибутiв держави, утворення Спiвдружностi Незалежних Держав i створення умов для дистанцiювання вiд СНД, початок iнтеграцii в европейськi структури.




Кучма Леонiд Данилович

(народився 1938 р.)


Державний i полiтичний дiяч, Президент Украiни в 1994—2005 рр.








Революцii, що дарують народу свободу, – це святе. Але революцii не можуть бути вiчними, жодна краiна не стане державою i жоден етнос не стане Народом з великоi лiтери, якщо постiйно знаходитиметься в революцiйному станi. Украiна в серединi 1990-х рокiв втомилася вiд революцiй. Саме тому люди i вiддали своi голоси Леонiду Кучмi, полiтиковi-практиковi, який вiдрiзнявся вiд своiх суперникiв з президентськоi гонки саме своею спрямованiстю на наведення економiчного ладу.

Майбутнiй Президент Украiни народився 9 серпня 1938 року в селi Чайкине Чернiгiвськоi областi, на полiських болотах.

Коли вибухнула вiйна, Данило Прокопович Кучма пiшов на фронт i в 1944 роцi пропав безвiсти десь пiд Новгородом, а решта родини (мати Парасковiя Трохимiвна i трое дiтей) пережила гiтлерiвську окупацiю. У 1955 роцi Леонiд покинув рiднi пенати i вiдправився поступати до iнституту. Тодi ж вiн вперше в життi узяв в руки грошi, дбайливо накопиченi матiр’ю-колгоспницею.

Юнак, що вирiс у бiдностi, насамперед з’ясував, що на фiзтеху Днiпропетровського унiверситету – кузнi кадрiв для промисловостi, що бурхливо росте, – найбiльша стипендiя. І не роздумуючи, поступив саме туди. Леонiд з дитинства мав здiбностi до точних наук, тому вчився непогано, проявивши себе i в громадськiй роботi. Компенсуючи невеликий зрiст, самолюбний хлопець завжди i у всьому прагнув бути першим. Кривдникiв притискував по комсомольськiй лiнii, зате друзям допомагав усiм, чим мiг. І взагалi був, як то кажуть, душею компанii, не пропускаючи жодного студентського «заходу».

У 1960 роцi Леонiд успiшно закiнчив Днiпропетровський державний унiверситет i отримав спецiальнiсть iнженера-механiка. Протягом 15 рокiв вiн працював у ракетно-космiчному конструкторському бюро «Пiвденне» iнженером, потiм старшим iнженером, провiдним конструктором, помiчником головного конструктора. Молодий фахiвець вiдразу ж почав наглядати супутницю життя, i незабаром пiсля приходу в КБ на очi йому потрапила миловидна Люда Талалаева, що спiвала в самодiяльному хорi. Людмила, хоч i була росiянкою, родом з уральського мiста Воткинська, чудово виконувала украiнськi пiснi, добре готувала i взагалi стала iдеальною подругою Леонiда. У 1962 роцi вони одружилися, i незабаром у молодят народилася дочка Олена.

У той час 28-рiчний Кучма вже був провiдним конструктором КБ «Пiвденне» i возив розробки заводу для випробувань на космодром Байконур. Пiд час пiдготовки до чергового пуску на стартовому майданчику сталося ЧП – загорiлася ракета. Вiйськовi i цивiльнi чини, присутнi на стартi, кинулися врозтiч: всi пам’ятали про недавню катастрофу, що погубила десятки людей, включаючи Верховного маршала артилерii Неделiна. Не втратив самовладання лише Леонiд Кучма, який i органiзував гасiння готовоi вибухнути ракети. Незабаром пiсля цих подiй вiн був висунутий на Державну премiю, але тi, хто вирiшував це питання, сказали: «Молодий ще, нехай попрацюе».

З 1975 по 1982 рiк Леонiд був секретарем партiйноi органiзацii КБ «Пiвденне», потiм чотири роки працював першим заступником генерального конструктора КБ, а з 1986 по 1992 рiк – генеральним директором виробничого об’еднання «Пiвденний машинобудiвний завод». У 1990 роцi Кучма захистив кандидатську дисертацiю, а через два роки отримав звання професора. Нинi вiн – член ряду Академiй наук, що мае немало урядових нагород, серед яких найпрестижнiша в СРСР Ленiнська премiя за розробку ракет СС-18 i СС-20 i Державна премiя Украiни у сферi науки i технiки (1993).

Професiйна полiтична дiяльнiсть Кучми почалася з обрання його народним депутатом Верховноi Ради Украiни в березнi 1990 року. Вiн був серед тих депутатiв, якi наступного року ухвалили доленосне для Украiни рiшення, проголосивши ii незалежнiсть.

У жовтнi 1992 року Президент Украiни Леонiд Кравчук призначив Кучму прем’ер-мiнiстром нового реформаторського уряду молодоi республiки i доручив йому проведення грошовоi реформи. Проте майже за рiк його «прем’ерствування» «прориву до ринку» так i не вiдбулося. Вже через пару мiсяцiв iнфляцiя в Украiнi пiдскочила в три рази, рвонули вгору цiни на енергоносii, почали зупинятися заводи. А прем’ер все кидався мiж президентом i Верховною Радою, вимагаючи додаткових повноважень, i погрожував вiдставкою у разi невиконання цих вимог. Проте незабаром не тiльки лiмiт надповноважень, але i лiмiт довiри главi уряду був повнiстю вичерпаний.

Хитрий Кравчук все розрахував правильно: Кучма нiколи не зважиться на серйознi змiни. Який «риночник» з людини, яка все життя була упевнена, що «економiка» i «держзамовлення» – синонiми? До того ж президентовi було дуже зручно перекласти вiдповiдальнiсть за неминуче погiршення становищя в краiнi на вже «вiдiграну» фiгуру. В той момент нiхто не мiг собi навiть уявити, що саме ця фiгура через рiк переграе самого Кравчука.

У вереснi 1993 року чергове прохання прем’ера про вiдставку задовольнив Кравчук, а потiм i парламент Украiни. Пiсля вiдставки Кучма керував Украiнським союзом промисловцiв i пiдприемцiв, удосконалював збирання тролейбусiв у колишнiх ракетних цехах на рiдному «Пiвденмашi». Постати з попелу «вiдiграному прем’еровi» допомiг його колишнiй прес-секретар Д. Табачник, що запропонував шефовi в 1994 роцi стартову програму для майбутньоi президентськоi кампанii. Розрахунок був зроблений на електорат Сходу i Криму: виборцi цих регiонiв у той час вже «наiлися» нав’язливоi кравчукiвськоi украiнiзацii й iнтриг навколо автономii пiвострова на фонi безробiття, що росло.

На вiдмiну вiд Кравчука, Леонiд Данилович виявився для виборця простим i зрозумiлим. І працю в полi знае, i пiснi пiд гiтару спiвае, i дружину без потреби «в телевiзорi не показуе». До того ж на фонi фiнансово-кримiнальних скандалiв, в яких по самi вуха загрузла тодiшня киiвська елiта, провiнцiал, що «хотiв багато зробити», насилу говорив по-украiнськи i мав репутацiю «скривдженого владою», виглядав дуже непогано.

У результатi Кучма переграв свого опонента. Вiн хоч i поступився Кравчуку в першому турi, проте в другому турi виборiв отримав 52 % голосiв. 19 липня 1994 року Кучма дав урочисту присягу Президента – третього в украiнськiй iсторii пiсля Михайла Грушевського (у 1917 р.) i Леонiда Кравчука. У 1999 роцi Леонiд Кучма був переобраний на другий термiн.

Десять рокiв президентства Леонiда Кучми – дуже неоднозначний перiод в iсторii Украiни. Краiну, особливо пiд час другого термiну його перебування при владi, стрясали гучнi полiтичнi скандали, акцii протесту, звинувачення перших осiб держави, у тому числi i самого Кучми, в тяжких злочинах. Але все ж таки при ньому в Украiнi зберiгалася хай i вiдносна, але стабiльнiсть, була прийнята Конституцiя, проведенi грошова i ряд iнших важливих реформ. При Кучмi краiну покинула остання боеголовка, що стало юридичним пiдтвердженням без’ядерного статусу краiни, встановленого Декларацiею про незалежнiсть.

Перед президентськими виборами 2004 року Конституцiйний суд надав головi держави, що дiяв, можливiсть балотуватися на третiй термiн, проте той вiдмовився. Пiсля приходу до влади Вiктора Ющенка Леонiд Данилович подав у вiдставку i зараз займаеться громадською i добродiйною дiяльнiстю.




Роксолана

(1506—1558)


Наложниця, а потiм дружина турецького султана Сулеймана I Прекрасного, що здiйснила значний вплив на полiтику iмперii Османа








Улiтку 1520 року Рустем-паша, всесильний вiзир молодого султана Сулеймана, прогулювався по невiльничому ринку. Серед виставлених на продаж виснажених людей його погляд привернула молода дiвчина сяйливоi краси. Рустем-паша вирiшив купити ii i подарувати султановi. Таким чином, дiвчина могла претендувати на високе положення, оскiльки не вважалася рабинею. І вона скористалася своiм шансом сповна…

Точний час i мiсце народження жiнки, що згодом впливала на найважливiшi iсторичнi подii, невiдомi. Згiдно з найпоширенiшою версiею, Анастасiя (або Олександра) була дочкою священика Гаврили Лiсовського з невеликого мiстечка Рогатин (нинi – Івано-Франкiвська область). На той час ця територiя належала Речi Посполитiй i постiйно зазнавала набiгiв кримських татар. При одному з набiгiв 15-рiчна дочка священика була захоплена i потрапила в рабство. Їi, очевидно, спочатку переправили в Кафу (Феодосiю), де знаходився найбiльший невiльничий ринок, а потiм вона опинилася в Стамбулi.

Потрапивши в гарем, русоволоса дiвчина звернула на себе увагу султана Сулеймана. Їi прозвали Хуррем, що в перекладi означае «Та, що смiеться». Нам же вона бiльше вiдома пiд европеiзованим iм’ям Роксолана, тобто «русинка». Незабаром проста наложниця, яких у султана була велика кiлькiсть, стала його дружиною. Вона була не тiльки досвiдченою коханкою, але i цiкавою спiвбесiдницею, що добре зналася на мистецтвi i державних справах.

Не слiд вважати, що становище першоi й улюбленоi дружини, радника у всiх справах, прийшло до Роксолани само по собi. У художнiй лiтературi i в кiно ii образ часто iдеалiзуеться, але насправдi iй доводилося постiйно iнтригувати, бути жорстокою, iнодi вiддавати накази про вбивство неугодних людей. Але для тих часiв все це було типове, i Роксолана-Хуррем, щоб вижити, мала приймати «правила гри» султанського двору.

Первiсток Сулеймана i Роксолани, Мехмед, народився в 1521 роцi. У них було чотири сини – Мехмед, Селiм (що згодом успадкував трон пiсля батька), Баязид, Джангир – i дочка Мiрiам. У 1530 роцi вiдбулося пишне весiлля правителя iмперii i Роксолани (звичайно, перед весiллям вона прийняла iслам). Пiсля цього Хуррем отримала статус «баш-кадунi» – головноi (а по сутi единоi) дружини султана. Роксолана вважалася однiею з найбiльш освiчених жiнок свого часу, вона приймала послiв, вiдповiдала на листи iноземних правителiв, була в курсi подiй, що вiдбувалися в iмперii Османа i за ii межами. За ii наказом в Стамбулi побудовано декiлька мечетей, лазень i медресе. Ця незвичайна жiнка, що чудово розбиралася в полiтицi i цiнувала мистецтво, по праву зайняла свое мiсце в iсторii. Вона померла в 1558 роцi i, пiсля оплакувань невтiшного чоловiка, була похована зi всiма належними почестями.




Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович

(1570—1622)


Полiтичний i вiйськовий дiяч, гетьман реестрового козацтва, керiвник походiв до Криму i Туреччини








Майбутнiй гетьман народився, ймовiрно, близько 1570 року в селi Кульчинцi поблизу мiста Самбора (нинi – Львiвська область) i був вихiдцем iз занепалого шляхетського галицького роду православного вiросповiдання. Вiн закiнчив один iз кращих на той час польських учбових закладiв – Острозьку академiю на Волинi, а потiм вiдправився «за пороги», де пiд керiвництвом Самiйла Кiшки пройшов вiйськову школу.

Починаючи з 1590-х рокiв Сагайдачний вже брав участь у козацьких походах. З початку XVII столiття вiн постiйно знаходився в Запорозькiй Сiчi i брав участь у походах на Молдову i Лiвонiю у вiйнах (1600—1601 рр.). У 1605 роцi вiн був обраний кошовим отаманом Сiчi i очолив ряд вдалих походiв на Оттоманську Порту i Кримське ханство.

Сагайдачного вибрали гетьманом на початку 1610-х рокiв. Вiн вiдразу ж узявся за реформу вiйська, щоб не перетворилося вiльне козацтво в звичайнi зграi розбiйникiв. У своiх частинах гетьман пiдтримував жорстку дисциплiну, бо, як свiдчили сучасники, без палицi зовсiм вiдвикли вiд слухняностi козаки. Покарання за провину були нечувано жорстокими, але кращi воiни не нарiкали, вони розумiли, що гетьман таким чином змiцнюе iх бойовий дух.

Історики вiдзначають, що в гетьманськiй дiяльностi Сагайдачний керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердiстю i одночасно схильнiстю до компромiсiв. У 1618 роцi Польща звернулася до нього з проханням допомогти королю Владиславу, що рушив на Москву. У гетьмана на цей час були зовсiм iншi плани, вiн якраз вiв переговори з французьким послом Марконетом про союз проти турок, проте, оскiльки в справi брав участь сам Владислав, козаки не могли вiдмовитися. Запорозьке вiйсько в 20 тисяч шабель оволодiло Лiвнами й Єльцем, розбило ополчення Пожарського i Волконського, проте Москву узяти не змогло. В результатi укладеного миру Владислав i його прихильники програли, але на вiйськовiй славi Сагайдачного ця поразка анiскiльки не позначилася, бо самi запорожцi не потерпiли жодноi поразки у вiдкритому бою i до того ж повернулися додому з багатою здобиччю.

Сагайдачний перенiс столицю козацтва до Киева. Разом з усим Вiйськом Запорозьким вiн записався до Киiвського Богоявленського братства, а в 1620 роцi переконав ерусалимського патрiарха Феофана, що повертався з Москви, вiдновити на Украiнi православну iерархiю, знищену Брестською унiею 1596 року. Патрiарх висвятив Іова Борецького на митрополита Киiвського, а також ще чотирьох епископiв для Киiвськоi митрополii. Тодi ж гетьман надiслав до царя спецiальне посольство з проханням прийняти украiнських козакiв на московську службу. Польща примирилася з цим, тому що знову потребувала козакiв: турки завдали iй страшноi поразки пiд Цецорою. Польський король прохав у запорожцiв допомоги, i в серпнi 1621 року Сагайдачний з величезною армiею – 41 тис. вершникiв i артилерii з 22 гарматами – був уже на берегах Днiстра.

Бiльше мiсяця билися козаки з турками, здiйснювали зухвалi набiги на ворожу територiю, доходили до шатрiв турецьких военачальникiв. Але боi не дали вирiшальноi переваги жоднiй iз сторiн, i, не дивлячись на чисельну перевагу турецького вiйська, султан Осман II забажав миру, який був укладений 8 жовтня 1621 року на умовах, вигiдних Польщi. У цьому походi, пiд час однiеi з сутичок пiд Хотином, Сагайдачний був тяжко поранений.

Польський король щедро нагородив запорожцiв за подвиги пiд Хотином, але козацького гетьмана це не радувало – йому вже недовго лишалося жити. Пiсля тривалоi хвороби Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Киевi 20 квiтня 1622 року на руках у своеi дружини Анастасii вiд ран, отриманих у Хотинському бою.




Паскевич Іван Федорович

(1782—1856)


Вiйськовий i державний дiяч, генерал-фельдмаршал








За переказами, родина Паскевичiв походила з украiнського потомственого козацького роду полтавського полку, який бере свiй початок вiд Паська, старшини в армii гетьмана Богдана Хмельницького. Іван Паскевич народився 8 (19) травня 1782 року в Полтавi. Його батько посiдав посаду голови Верховного земського суду. Разом з другим сином, Степаном, вiн вiддав Івана в Пажеський корпус. Серед iнших учнiв корпусу Іван був представлений iмператоровi Павлу I, в 1798 роцi дiстав звання камер-пажа, а потiм – лейб-пажа. Здiбний хлопець сподобався iмператоровi, i при випуску з корпусу був зарахований в поручики лейб-гвардiйського Преображенського полку.

Пiсля правлiння Олександра I кар’ера Івана Паскевича дещо сповiльнилася. Шанс проявити себе молодому офiцеровi випав в 1806 роцi, коли почалася Росiйсько-турецька вiйна. Іван потрапив в розпорядження генерала Мiхельсона, який був призначений командуючим армiею пiвденного напрямку i вступив до Молдавii. У березнi 1806 року колона вiйськ вночi збилася з шляху. Паскевич самостiйно змiг знайти дорогу, за що згодом був нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня.

У червнi 1809 року Іван Паскевич отримав звання полковника i став командиром Вiтебського мушкетерського полку, а в листопадi 1810 року вiн уже генерал-майор i командир 26-i пiхотноi дивiзii.

Коли вiйська Наполеона вторглися на територiю Росiйськоi iмперii, дивiзiя входила до складу Другоi армii пiд командуванням П. І. Багратiона. Перед Смоленською битвою на початку серпня 1812 року Паскевичу вдалося переконати вищих начальникiв дати бiй не у вiдкритому полi, де росiяни явно поступалися супротивниковi i були б швидко розбитi, а в самому мiстi. Нав’язавши французам важкi мiськi боi, росiйськi частини змогли перегрупуватися i виграти так необхiдний на той момент час. У Бородiнськiй битвi Іван Паскевич зi своею дивiзiею вiдчайдушно захищав (пiд час бою пiд ним було убито двох коней) редут на Курганнiй висотi, що увiйшов до iсторii пiд назвою «батареi Раевського». З шести полкiв 26-i дивiзii в строю залишилося близько 1200 чоловiк – одного полку. Потiм Паскевич воював пiд Малоярославцем, Вязьмою, Красним, був нагороджений орденом Святого Володимира II ступеня. Пiд час закордонного походу росiйськоi армii 1813—1814 рокiв дивiзiя Паскевича вiдзначилася у Битвi народiв пiд Лейпцiгом 4—7 (16—19) жовтня 1813 року, пiсля якоi ii командир отримав звання генерал-лейтенанта i був нагороджений орденом Святоi Анни I ступеня. У сiчнi 1814 року Івана Федоровича призначили командиром 2-i гренадерськоi дивiзii, разом з якою вiн брав участь в узяттi Парижа в березнi того ж року. Саме там, в Парижi, на одному з прийомiв iмператор Олександр I познайомив Паскевича зi своiм молодшим братом – тодi ще 18-рiчним Великим князем Миколою Павловичем, а згодом – iмператором Миколою I. Ця зустрiч переросла в дружбу, що визначила не тiльки подальше життя генерала Паскевича, але i багато в чому хiд iсторii Росii в другiй чвертi XIX столiття.

У 1817 роцi Іван Федорович одружився з Єлизаветою Олексiiвною Грибоедовою, троюрiдною сестрою О. С. Грибоедова. Через вiсiм рокiв, пiсля повстання декабристiв, вiн вступився за автора «Горя з розуму» перед царем i зумiв вiдвести звинувачення вiд свого родича. Треба сказати, що заступництво генерала стосувалося не тiльки людей з вищого свiту. Коли в 1816 роцi спалахнув так званий Смоленський бунт, Паскевич зумiв розiбратися в справi i встановив, що головна причина бунту – безконтрольне хабарництво мiсцевих чиновникiв. Пiсля цього звинувачення з переважноi бiльшостi селян були знятi.

В часи правлiння Миколи I Паскевич став однiею з найбiльш довiрених осiб iмператора. У 1826 роцi вiн був направлений на Кавказ як помiчник (фактично контролер) головуправляючого А. П. Єрмолова. Ставши в 1827 роцi замiсть Єрмолова командиром Окремого Кавказького корпусу i намiсником на Кавказi, І. Ф. Паскевич здiйснив ряд блискучих перемог спочатку в Росiйсько-перськiй (1826—1828 рр.), а потiм Росiйсько-турецькiй (1828—1829 рр.) вiйнах.

У червнi 1831 року Паскевич замiсть померлого І. І. Дiбича був призначений головнокомандуючим вiйськами, надiсланими на придушення Польського повстання. За неповних три мiсяцi вiн розбив сили повсталих i 26 серпня штурмом узяв Варшаву. За це iмператор подарував йому довiчний титул князя Варшавського.

У 1849 роцi І. Ф. Паскевич був призначений головнокомандуючим вiйськами, надiсланими до Угорщини для придушення антиавстрiйських виступiв. Пiсля початку Кримськоi вiйни вiн прийняв командування вiйськами на Захiдному кордонi i Дунаi (т. з. Дунайська армiя). Пiд час одного з боiв военачальник отримав важке поранення уламком снаряда i був змушений покинути армiю. 20 сiчня 1856 року Іван Федорович Паскевич помер у Гомелi.




Горбачевський Іван Якович

(1854—1942)


Хiмiк, бiохiмiк, епiдемiолог i гiгiенiст, громадський i полiтичний дiяч








У науцi iнодi бувае, що над тiею чи iншою проблемою безуспiшно б’ються знаменитi ученi, а рiшення знаходить який-небудь «вискочень». Так було i в XIX столiттi, коли провiднi хiмiки i бiохiмiки намагалися штучним шляхом отримати сечову (уреатну) кислоту. Лiбiх, Веллер, Фiшер, Розен – цi iмена були вiдомi всiм, хто хоч би поверхово був знайомий з хiмiею i бiохiмiею. А iм’я Івана Горбачевського до 1882 року було, по сутi, нiкому невiдоме. Але саме вiн першим здiйснив синтез сечовоi кислоти з глiцину, зробивши, таким чином, найважливiше наукове вiдкриття. І цим його внесок у науку не обмежився…

Син греко-католицького священика, що народився в селi Зарубинцi (нинi Збаразького району Тернопiльськоi областi) 5 (17) травня 1854 року, пiсля закiнчення Тернопiльськоi гiмназii в 1872 роцi поступив на медичний факультет Вiденського унiверситету. Закiнчивши його, молодий учений декiлька рокiв займався науковими дослiдженнями в хiмiчному i фiзичному iнститутах Вiдня.

Ще в 1838 роцi знаменитий хiмiк Юстус Лiбiх писав: «В органiчнiй хiмii немае речовини, яка приковувала б до себе бiльше уваги, анiж сечова кислота». Вiдкриття Іваном Горбачевським способу синтезу сечовоi кислоти стало найбiльшим успiхом у сферi органiчного синтезу вiд часу першого синтезу органiчноi речовини (щавелевоi кислоти) Ф. Веллером у 1824 роцi. Учений, якому на той момент ще не виповнилося тридцяти, був запрошений професором медичного факультету Празького унiверситету (з 1920 року вiн почав називатися Карловим). Згодом Іван Якович кiлька разiв обирався деканом медичного факультету цього унiверситету, а в 1902—1903 роках був його ректором. Весь цей час учений не припиняв своi науковi дослiдження. Зокрема, вiн одним з перших указав, що амiнокислоти входять до складу бiлкiв, i запропонував нову методику визначення змiсту азоту в сечi й iнших бiологiчних об’ектах. Його пiдручником «Медична хiмiя», написаним у 1904—1908 роках, досi користуються студенти чеських вузiв.

У 1906—1917 роках І. Я. Горбачевський був членом Вищоi санiтарноi ради, в 1917—1918-х – мiнiстром охорони здоров’я Австро-Угорщини – першим у свiтi мiнiстром охорони здоров’я. Вiн став одним з iнiцiаторiв организацii Украiнських унiверситетських курсiв, якi в сiчнi 1921 року були перетворенi в Украiнський вiльний унiверситет. У 1924 роцi Іван Якович був вибраний ректором унiверситету, згодом вiн п’ять разiв переобирався на цю посаду. Все свое життя учений прагнув до того, щоб украiнська наука була дiйсно украiнською. Вiн опублiкував декiлька робiт, присвячених украiнськiй хiмiчнiй термiнологii, пiдготував два томи пiдручника «Органiчна хiмiя» украiнською мовою (перший був виданий у Празi, другий, на жаль, так i залишився в рукописi).

Про величезний авторитет І. Я. Горбачевського серед колег-учених свiдчить той факт, що в 1900 роцi 46-рiчний учений став головою Мiжнародного лiкарського конгресу. Іван Якович був дiйсним членом академiй наук декiлькох европейських держав. Його знали i цiнували i в Радянськiй Украiнi, в 1925 роцi учений став членом Академii наук УРСР, йому було запропоновано мiсце професора в Харкiвському унiверситетi, але за станом здоров’я Іван Якович не прийняв цю пропозицiю. У 1941 роцi було ухвалено рiшення про вiдкриття медичного факультету Львiвського унiверситету, i планувалося, що 88-рiчний учений займеться органiзацiею учбового i наукового процесу. Але планам цим не судилося було збутися: 24 травня 1942 року Іван Горбачевський помер у Празi, де i був похований на кладовищi Святого Матея.




Гудович Іван Васильович

(1741—1820)


Вiйськовий i державний дiяч, генерал-фельдмаршал








Кар’ера Івана Гудовича, уродженця села Розузкачечельке Подiльськоi губернii (нинi Ольгопiль Вiнницькоi областi), розвивалася стрiмко. Здавалося, що перед сином таемного радника, генерального малоруського пiдскарбiя[1 - Чин, вiдповiдний казначею.] Василя Андрiйовича Гудовича, вiдчиненi всi дверi. Вiн здобув блискучу освiту, вчився в унiверситетах Кенiгсберга i Лейпцiга. У 1759 роцi Іван поступив на вiйськову службу прапорщиком Інженерного корпусу, потiм був флiгель-ад’ютантом у графа П. І. Шувалова, одного з впливових вельмож елизаветинського часу.

Коли в кiнцi 1761 року на престол зiйшов Петро III, брат Івана, Андрiй Гудович став одним iз прибiчникiв iмператора серед офiцерiв. Потягнувся було за братом i Іван, призначений у той час генерал-ад’ютантом дядька Петра ІІІ, принца Георга Шлезвiг-Гольштинського. Але влада в Росii мае властивiсть мiнятися, i далеко не завжди передбачено. Петро III процарював 186 днiв, пiсля чого був позбавлений влади i через тиждень помер при загадкових обставинах. Катерина II, що зайняла престол, явно не полюбляла тих, хто пiднiсся при ii «гаряче любимому» чоловiку. Потрапили в опалу i Гудовичi. Іван був заарештований i помiщений пiд охорону суворого караулу.

Навiть пiсля того, як через три тижнi Іван Гудович був вiдпущений, здавалося, що на його кар’ерi, що добре починалася, можна ставити хрест. Проте в наступному, 1763 роцi, вiн уже командуе Астраханським пiхотним полком. По-справжньому ж талант военачальника Івана Гудовича розкрився пiд час Росiйсько-турецькоi вiйни 1768—1774 рокiв. У битвi пiд Хотином 11 липня 1769 року частини Гудовича спочатку вiдбили декiлька атак переважаючих сил противника, а згодом розбили турок, що засiли в Рачевському лiсi. Потiм були Ларгська i Кагульська битви, узяття Бухареста 14 листопада 1770 року, битва при Одалунах. У 1772 роцi Іван Васильович тяжко захворiв i покинув армiю, але як тiльки дозволило здоров’я, повернувся у вiйсько.

Пiсля завершення вiйни i пiдписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору Іван Гудович командуе дивiзiею, розквартированою в районi Очакова i рiчки Пiвденний Буг. У 1785 роцi указом iмператрицi Катерини II вiн призначений тамбовським i рязанським генерал-губернатором, iз збереженням посади iнспектора армii по iнфантерii i кавалерii. Коли в 1787 роцi почалася чергова Росiйсько-турецька вiйна, Іван Васильович проситься на фронт, де командуе корпусом. У ходi вiйни корпус Гудовича вiдзначився узяттям Хаджи-бея, фортецi Килiя i, особливо, штурмом Анапи в червнi 1791 року, коли 7 тисяч бiйцiв пiд командуванням Івана Гудовича зламали опiр 15-тисячного гарнiзону. За часiв цiеi вiйни Іван Васильович не тiльки успiшно командував вiйськами, але i влаштовував особисте життя – в 1788 роцi його обраницею стала Парасковiя Кирилiвна Розумовська, дочка останнього гетьмана Малоросii Кирила Розумовського.

У 1796 роцi iз-за чвар з фаворитами староi iмператрицi Катерини II Іван Гудович покинув службу. В часи правлiння Павла I вiн знову в армii, у фаворi у нового iмператора, отримав титул графа, в 1798 роцi призначений киiвським, а потiм подiльським генерал-губернатором. Проте за критику прусських порядкiв, що запровадилися в армii, в 1800 роцi вiн дiстав вiдставку.

Утрете Іван Гудович прийшов на державну службу в 1806 роцi. Знаходячись на посадi головнокомандуючого в Грузii i Дагестанi, вiн не тiльки енергiйно керував вiйськами в ходi чергового протистояння Росiйськоi iмперii й iмперii Османа 1806—1812 рокiв, але i доклав немало зусиль по боротьбi з епiдемiею чуми, що охопила Кавказ. У 1809 роцi Гудович був призначений головнокомандуючим у Москвi, наступного року його введели у Державну раду. Вiдзначитися у вiйнi з Наполеоном немолодий военачальник вже не встиг (це за нього зробив його син Андрiй Гудович) – у 1812 роцi вiн остаточно подав у вiдставку i 22 сiчня 1820 року тихо помер в рiдному Ольгополi.




Розумовський Кирило Григорович

(1728—1803)


Державний i полiтичний дiяч, останнiй гетьман Вiйська Запорозького, президент Імператорськоi академii наук








Чи добився б Кирило Розумовський неймовiрних висот, якби вiн не був братом Олексiя Розумовського, а той, у свою чергу, не зачарував своiм голосом i красою майбутню iмператрицю Єлизавету Петрiвну? Напевно, нi. Але навряд чи Кирило Розумовський увiйшов би до iсторii, якби всi його заслуги обмежилися тим, що вiн був молодшим братом фаворита царицi. Адже брати Розумовськi – i Олексiй, i особливо Кирило, – пiднiсшись, вiдстоювали не тiльки своi iнтереси (хоча про них вони нiколи не забували), але й iнтереси своеi батькiвщини – Украiни. А робити це було дуже непросто…

Кирило Розум народився 18 (29) березня 1728 року в селi Лемешi Козелецькоi сотнi Киiвського полку (нинi Козелецького району Чернiгiвськоi областi) в родинi простого козака. Через три роки його брат Олексiй потрапив до придворноi капели в Петербурзi i, звернувши на себе увагу Єлизавети, став ii фаворитом. Коли Єлизавета стала на престол у 1741 роцi, Олексiй був камергером, а в наступному роцi iмператриця i син козака таемно повiнчалися в пiдмосковному селi Перово. У 1742 роцi Олексiй викликав до Петербурга молодшого брата.

У 1743 роцi у супроводi ад’юнкта Академii наук графа Григорiя Теплова Кирило був вiдправлений на навчання за кордон. Хлопець побував у Берлiнi, де вчився у вiдомого математика Ейлера, слухав лекцii в унiверситетi Геттiнгена, вiдвiдав Францiю й Італiю. У 1745 роцi Розумовський (прiзвище вiн, як i його брат, змiнив у 1744-му) повернувся до Петербурга.

У 1746 роцi Кирило Розумовський був затверджений президентом Імператорськоi академii наук. Навряд чи призначення на цю посаду вiдповiдало вiковi, досвiду i можливостям 18-рiчного хлопця, але в указi Єлизавети було вiдзначено, що зроблене це «з мiркувань особливоi здiбностi, що вгледiлася в ньому, i придбаного в науках мистецтва», i охочих заперечити думку iмператрицi не знайшлося.

Пiсля смертi в 1734 роцi гетьмана Данила Апостола Украiна управлялася тимчасовою колегiею, що складалася з 12 чоловiк. У травнi 1747 року Єлизавета, що благоволила до Украiни (багато в чому, звичайно, завдяки братам Розумовським), видала указ «Про обрання в Малоросii гетьмана за колишнiми правами i звичаями». У лютому 1750 року на радi в Глуховi Кирило Розумовський був обраний гетьманом Вiйська Запорозького.

Треба сказати, що спочатку новий гетьман без особливого ентузiазму поставився до свого нового призначення. Тiльки у 1751 роцi, та i то пiсля того, що не залишилось можливостi для заперечень наказу Єлизавети, вiн вiдправився в Глухiв – тодiшню столицю Гетьманщини. Проте згодом ситуацiя змiнилася.

Указом iмператрицi була вiдновлена автономiя Украiни, спостереження за украiнськими справами було передане вiд Сенату в Колегiю закордонних справ, як це було при колишнiх гетьманах. За час свого правлiння К. Розумовський прагнув перетворити Украiну на самостiйну (наскiльки це було можливо) державу европейського зразка. Були проведенi прогресивнi судова i вiйськова реформи, прийнятi заходи щодо розвитку украiнськоi торгiвлi i промисловостi, гетьман мав намiр розвивати освiту, зокрема, вiдкрити в Глуховi перший украiнський унiверситет.

На жаль, бiльшiсть благих намiрiв Кирила Розумовського так i залишилися нереалiзованими. Програма модернiзацii Украiни i активiзацiя украiнськоi старшини, що послiдувала за нею, не входили в плани царського уряду, i ще при Єлизаветi, в серединi 1750-х рокiв, полiтичнi i економiчнi права украiнськоi автономii були твердо обмеженi. Катерина II прихильно ставилася до Кирила Розумовського, оскiльки той брав активну участь у двiрцевому переворотi 1762 року, внаслiдок якого вона зайняла престол. Але коли в 1764 роцi козацька рада подала iй петицiю з проханням зробити гетьманську владу спадковою, iмператриця розгнiвалася, викликала Розумовського до Петербурга i змусила зректися гетьманства. Кирило Григорович був «обсипаний» нагородами i почестями – йому дали чин генерал-фельдмаршала, призначили величезну пенсiю, подарували маетки. Але бiльше в Украiнi гетьманiв не обирали…

Останнi роки життя Кирило Розумовський провiв у своiй резиденцii в Батуринi. Тут вiн i помер 9 сiчня 1803 року i був похований в склепi на територii побудованоi за його наказом Воскресенськоi церкви.




Трощинський Дмитро Прокопович

(1749—1829)


Державний дiяч, президент Поштового департаменту, мiнiстр юстицii, меценат








Життя Дмитра Прокоповича Трощинського – це ще один яскравий приклад того, як людина, не маючи «стартового майданчика», зумiла пiднятися на державний олiмп i увiйти до iсторii. Син вiйськового писаря, що народився 26 жовтня 1749 року в Глуховi (нинi Сумська область), вчився грамотi у парафiяльного дячка. Такий початок «кар’ери», здавалося, мало що обiцяв. Але хлопець був наполегливий, розумний i кмiтливий не за вiком. Пiсля закiнчення духовноi семiнарii Дмитро потрапив в Малоросiйську колегiю, потiм став полковим писарем. Завдяки своiм якостям Трощинський припав до душi генерал-аншефовi князевi М. В. Репнiну, який узяв його секретарем, а потiм зробив управителем своеi канцелярii.

Не втрачаючи зв’язку з Репнiним, на початку 1780-х рокiв Дмитро працюе разом з iншим вельможею, що швидко набирав силу у той час, – своiм земляком О. А. Безбородьком. У вiдсутнiсть свого покровителя Дмитро Прокопович часто докладав про справи особисто iмператрицi, чим i заслужив ii прихильнiсть. У 1793 роцi Катерина призначила Трощинського своiм статс-секретарем i одночасно членом Поштового департаменту.

Як i багато його сучасникiв, при Павловi I Трощинський спочатку ще бiльше пiднiсся – вiн став сенатором i президентом Поштового департаменту, але потiм потрапив в опалу i був звiльнений зi всiх посад. Проте його кар’ера на цьому не закiнчилася…

У нiч на 12 березня 1801 року вiдставний чиновник був викликаний в iмператорський палац. Саме Дмитру Прокоповичу було доручено написати знаменитий манiфест про сходження на престол Олександра I, в якому цар вiдмовлявся вiд полiтики Павла I i урочисто присягався «управляти Богом нам врученим народом по законах i по серцю в бозi спочилоi найяснiшоi бабцi нашоi государинi iмператрицi Катерини Великоi». Трощинському було повернене звання сенатора i вiддiли поштового вiдомства. Незабаром вiн став членом Державноi ради i головою мiнiстерства удiлiв, яке управляло землями i майном iмператорського двору.

Незважаючи на благоволiння Олександра, Дмитро Прокопович не пiдтримував реформ молодого царя i в 1806 роцi вийшов у вiдставку, поселившись в полтавському маетку в с. Кибенцях. У 1812 роцi Трощинський був вибраний предводителем полтавського дворянства. Через два роки вiн зустрiчав iмператора, що повертався з-за кордону. Досвiдчений сановник знову потрапив у поле зору Олександра, який призначив його мiнiстром юстицii. На цiй посадi вiн пробув три роки, пiсля чого знову i на цей раз остаточно покинув службу. Помер Дмитро Прокопович 26 лютого 1829 року.

Крiм свого внеску в справи державнi, Д. П. Трощинський був вiдомий своею добродiйною i просвiтницькою дiяльнiстю. Зокрема, вiн був другом i покровителем багатьох украiнських письменникiв i художникiв – В. Капнiста, В. Боровиковського, П. Коропчевського, безпосередньо сприяв першому виданню «Енеiди» Котляревського, мав домашнiй театр, яким керував за допомогою Василя Гоголя-Яновського, син якого Микола – в майбутньому видатний письменник, також за участю Трощинського був улаштований в Нiжинську гiмназiю.




Завадовський Петро Васильович

(1739—1812)


Видатний державний дiяч, перший мiнiстр освiти Росiйськоi iмперii








Те, що Петра Завадовського балувала доля, це безперечно. Але не пiдлягае сумнiву i те, що вiн умiв користуватися благоволiнням долi i сильних свiту сього. Причому не тiльки заради свого блага, але i на користь iншим.

Родина Завадовських була хоч i знатною, але небагатою. Через це Петро, що народився 10 сiчня 1739 року на Чернiгiвщинi, був спочатку вiдправлений до дiда по материнськiй лiнii, а потiм на навчання в езуiтське училище до Оршi (яка тодi знаходилася у складi Речi Посполитоi). Закiнчив свое навчання Петро Завадовський в Киiвськiй духовнiй семiнарii, звiдки був направлений на службу в Малоросiйську колегiю. Здiбний i працелюбний хлопець звернув на себе увагу графа П. О. Рум’янцева, який в 1765 роцi був призначений генерал-губернатором Малоросii. Незабаром Петро став управителем секретноi канцелярii Рум’янцева, разом зi своiм покровителем брав участь в Росiйсько-турецькiй вiйнi, вiдзначився в декiлькох битвах.

У 1775 роцi Рум’янцев представив Петра Завадовського iмператрицi. Привабливий i красивий юнак справив враження на Катерину i став ii фаворитом. Це явно не входило в плани iншого повiреного царицi – Григорiя Потьомкiна, i вiн зумiв добитися вiддалення Завадовського вiд двору. Втiм, вiддалення це пройшло тихо i мирно – Петровi, ще недавно синовi бiдного офiцера, були подарованi обширнi маетки в Чернiгiвськiй i Могильовськiй губернiях. При Катеринi Завадовський займав рiзнi вiдповiдальнi пости – управителя Санкт-Петербурзьким дворянським i Мiським позиковим банками, голови комiсii законiв, керiвника спорудження Ісаакiiвського собору в Санкт-Петербурзi й iн.

В день воцарiння Павла I – 5 квiтня 1797 року – Петро Васильович отримав звання графа, але так само швидко потрапив у немилiсть i був вiдправлений у вiдставку. Здавалося б, доля вже далеко немолодого сановника – доживати свiй вiк у маетку, але через чотири роки Петра Завадовського знов було покликано на державну службу – цього разу Олександром I. 8 вересня 1802 року iмператор пiдписав указ про права i обов’язки Сенату i манiфест про утворення мiнiстерств. Того ж дня П. В. Завадовський зайняв пост мiнiстра народноi освiти – першого в iсторii iмперii. Пiд керiвництвом Петра Васильовича були утворенi учбовi округи (1803), вiдкритi унiверситети в Харковi, Казанi, Дерптi (нинi Тарту), Вiльно (Вiльнюсi) i затвердженi iх статути (1802—1804), iншi вищi учбовi заклади, гiмназii i школи. Граф вважав, що освiта повинна зближувати рiзнi соцiальнi верстви i бути безкоштовною, i, по можливостi, керувався цими принципами в довiреному йому мiнiстерствi.

В останнi роки життя Петро Васильович працював у Державнiй радi Росiйськоi iмперii, очолював Комiсiю зi складання законiв. Людина, що побачила за свое життя п’ять царювань, померла рiвно через 73 роки пiсля свого народження – 10 сiчня 1812 року. Похований Петро Завадовський в Санкт-Петербурзi, на Лазарiвському кладовищi Олександро-Невськоi лаври.




Розумовський Олексiй Кирилович

(1748—1822)


Державний дiяч, сенатор, мiнiстр народноi освiти Росiйськоi iмперii








Вiд шлюбу з Катериною Іванiвною Наришкiною останнiй гетьман Украiни Кирило Розумовський мав шiсть синiв i п’ять дочок. Первiсток, Олексiй, народився 12 вересня 1748 року в Санкт-Петербурзi. Разом з молодшими братами вiн вчився в спецiально створеному для них «iнститутi», де iм викладали ад’юнкти Санкт-Петербурзькоi академii наук. Потiм, в серединi 1760-х рокiв, продовжив навчання в Нiмеччинi, Англii, Італii. Пiсля чотирьох рокiв навчання Олексiй повернувся до Росii, як камер-юнкер служив при дворi Петра III, потiм Катерини II.

З дитинства звиклий до привiлейованого стану родини, Олексiй Розумовський пишався своiм походженням, проте не поспiшав просуватися по кар’ерних сходах. У 1775 роцi вiн був пiдвищений в дiйснi камергери, але вже в 1778 роцi вийшов у вiдставку i поселився разом з дружиною i дiтьми в своему пiдмосковному маетку Горенки. Проживши вiсiм рокiв як не дуже обтяжений турботами помiщик (як згадували сучасники, його головним захопленням були оранжереi, в яких росли екзотичнi рослини, зiбранi зi всього свiту), Олексiй Кирилович повернувся на державну службу, в 1786 роцi став сенатором i таемним радником i знову переiхав до Санкт-Петербурга.

У 1795 роцi граф Розумовський знову подав прохання про вiдставку. Що послужило причиною такого кроку, достовiрно невiдомо: за однiею з версiй, Олексiй Кирилович вiдмовився пiдтримати один iз запропонованих iмператрицею Катериною законiв i його «попросили» пiти, за другою – вiн розраховував зайняти пост мiнiстра комерцii, проте цей пост вiддали iншому, i вiдставка стала формою протесту i образи, згiдно з третьою ж версiею Розумовському довелося пiти через сiмейнi нелади.

Хоч би там як, Олексiй Кирилович знову поселився в Горенках, де перечекав останнiй рiк Катерини II i неспокiйне царювання Павла I. Важко сказати, чи розраховував вiн в черговий раз повернутися на службу, тим бiльше, що Олександр I спочатку не звертав на нього своеi високоi уваги. Але в 1807 роцi Олексiй Розумовський призначений на посаду опiкуна Московського унiверситету (ця посада мала на увазi i опiкування над Московським учбовим округом). З помiтних нововведень, упроваджених О. К. Розумовським на цiй посадi, можна вiдзначити указ про обрання ректора не на рiк, а на три (як було ранiше), а також органiзацiю товариства дослiдникiв природи i експедицiй по вивченню природи Московськоi губернii.

Вершиною кар’ери Олексiя Кириловича Розумовського стала посада мiнiстра освiти, на якiй вiн в 1810 роцi змiнив ще одного вихiдця з Украiни П. В. Завадовського. У першi два роки дiяльностi О. К. Розумовського на посту мiнiстра в краiнi були вiдкритi 72 парафiяльнi школи, 24 повiтових училища, декiлька гiмназiй та iнших учбових закладiв, вжитi заходи щодо полiпшення якостi викладання, вiдкрито декiлька наукових товариств; при Московському унiверситетi установлено першу кафедру слов’янськоi словесностi. При особистому сприяннi графа Розумовського був розроблений статут Царськосельського лiцею i вiдбулося його вiдкриття. Цiкаво, що Розумовський, в молодостi вольтер’янець i вiльнодумець, будучи мiнiстром, радикальним чином помiняв своi погляди i виступав за обмеження впливу iноземцiв на процес навчання i введення богослов’я як основноi дисциплiни. У 1816 роцi О. К. Розумовський подав у вiдставку, цього разу остаточно, i до самоi смертi жив у своему маетку в селi Почеп Чернiгiвськоi губернii, де i помер 5 квiтня 1822 року.




Каденюк Леонiд Костянтинович

(народився у 1951 р.)


Перший космонавт незалежноi Украiни








Треба сказати, що питання: «Хто перший украiнський космонавт?» – е предметом суперечок. Ще 28 квiтня 1960 року харкiв’янин Валентин Бондаренко був зарахований до першого загону космонавтiв. З 31 травня вiн проходив пiдготовку до космiчного польоту на кораблi «Восток». У кiнцi лютого 1961 року Валентин проходив десятидобове випробування в сурдо-барокамерi. В кiнцi експерименту в камерi сталася пожежа, Бондаренко був ще живий, коли його витягнули, але врятувати його життя лiкарям не вдалося.

Першим украiнцем, що побував у космосi, i четвертим серед усiх радянських космонавтiв, став Павло Попович, уродженець мiста Узин Киiвськоi областi. З 12 по 15 серпня 1962 року вiн зробив на кораблi «Восток-4» перший в iсторii груповий космiчний полiт спiльно з А. Нiколаевим, який пiлотував «Восток-3». Іншим разом у космосi П. Попович побував з 3 по 19 липня 1974 року як командир космiчного корабля «Союз-14» (разом з бортiнженером Ю. Артюхiним).

Всього з 1961 по 1991 рiк космiчнi польоти здiйснили близько тридцяти украiнцiв. Не виключено, що при певних обставинах серед них мiг опинитися i Леонiд Каденюк. Але доля розпорядилася iнакше. Саме вiн (якщо вже дотримуватися точних формулювань) став першим космонавтом – громадянином незалежноi Украiни.

Народився Леонiд Каденюк 28 сiчня 1951 року на Украiнi в селi Клишковцi Хотинського району Чернiвецькоi областi. У 1967 роцi Леонiд поступив в Чернiгiвське вище вiйськове авiацiйне училище, закiнчив його в 1971-му, пiсля чого працював у ньому ж льотчиком-iнструктором.

У 1976 роцi Леонiду Каденюку повезло – його зарахували в «дев’ятку», четвертий пiсля знаменитого «гагарiнського» набору загiн радянських космонавтiв. У 1977 роцi, не перериваючи тренувань в центрi пiдготовки космонавтiв, Леонiд закiнчив школу льотчикiв-випробувачiв при Науково-випробувальному iнститутi iменi В. П. Чкалова ВПС СРСР, отримав спецiальнiсть «вiйськовий льотчик-випробувач».

У кiнцi 1970-х рокiв Радянський Союз почав розробку нового напрямку своеi космiчноi програми – польоти на кораблях багаторазового використання «Буран». У 1978 роцi Леонiда Каденюка вiдiбрали в число тих, хто повинен був стати командиром радянських космiчних «човникiв». У 1978—1983 роках вiн проходив iнтенсивну пiдготовку до польотiв на кораблях типу «Буран». Свiй перший i единий полiт «Буран» в автоматичному режимi (у цьому, до речi, була його iстотна вiдмiннiсть вiд американських «човникiв», якi могли сiдати тiльки в ручному режимi) зробив 15 листопада 1988 року. Проте незабаром, в 1990 роцi, програма була згорнута. Пiсля цього Каденюка як командира космiчного корабля «Союз-ТМ» «перекинули» на пiдготовку до польотiв на станцiю «Мир».

Про те, що мiж Украiною i США пiдписана угода про розвиток космiчноi спiвпрацi, Леонiд Каденюк дiзнався по телевiзору. Вiн написав листа в Нацiональне космiчне агентство Украiни, i його включили в число 30 претендентiв на одне мiсце, «заброньоване» за украiнським космонавтом в космiчному кораблi «Коламбiя». Виявилось, що американцi шукали «суперпiлота», людину з великим льотним досвiдом, бiльше того, Каденюк проходив пiдготовку саме як пiлот корабля багаторазового використання. У 1996 роцi НАСА i Украiнське космiчне агентство зробили свiй вибiр – у космос вiд Украiни полетить Леонiд Каденюк.

У липнi 1996 року Леонiд прибув у США для проходження пiдготовки. 19 листопада 1997 року космiчний корабель «Коламбiя», на борту якого, окрiм Леонiда Каденюка, було шiсть американських астронавтiв, стартував з мису Канаверал. Однiею з головних цiлей польоту i експериментiв, що проводились украiнським космонавтом на борту «Коламбii», було дослiдження впливу невагомостi на розвиток рослин у космосi.

5 грудня 1997 року «Коламбiя» благополучно приземлилася. Так закiнчився полiт першого космонавта незалежноi Украiни, першого i, хочеться сподiватися, далеко не останнього.




Троцький (Бронштейн) Лев Давидович

(1879—1940)


Дiяч мiжнародного робiтничого i комунiстичного руху, державний, вiйськовий i полiтичний дiяч, теоретик марксизму, письменник








Троцький – одна з найбiльш суперечливих постатей не тiльки вiтчизняноi, але i свiтовоi iсторii. Для когось вiн – герой, створена ним iдеологiя – троцькiзм – досi мае масу прихильникiв у всiх куточках свiту. Для iнших же – кривавий кат, на совiстi якого дуже багато життiв. У будь-якому випадку, i тi, й iншi визнають: Троцький – це особистiсть величезного масштабу, i вiн завжди, що б не сталося на цьому свiтi, буде особою iсторичною i легендарною…

Лейба Бронштейн народився 26 жовтня (7 листопада) 1879 року в селi Янiвка Єлисаветградського повiту Херсонськоi губернii (нинi село Береславка Кiровоградськоi областi). П’ята дитина в заможнiй еврейськiй родинi землевласникiв, Лейба з семи рокiв вiдвiдував хедер – релiгiйну школу, проте навчання так i не закiнчив. У 1888 роцi батьки вiдправили хлопчика до Одеси, в реальне училище, потiм вiн переiхав до Миколаева.

Опинившись поза родиною, хлопець швидко проникся революцiйними iдеями, зблизився з «народниками», брав участь у створеннi в Миколаевi Пiвденноросiйського робiтничого союзу. У 1898 роцi Лейба був арештований i за вироком суду на чотири роки засланий до Сибiру. У 1902 роцi, залишивши дружину (з революцiонеркою Олександрою Соколовською вiн познайомився пiд час слiдства у своiй справi), утiк за кордон. У пiдроблений паспорт вiн вписав прiзвище старшого наглядача Одеськоi в’язницi Троцького, яке i стало його псевдонiмом на все життя.

Троцький влаштувався в Лондонi, в тому ж, 1902 роцi, вiн познайомився з В. Ульяновим (Ленiним), працював у революцiйнiй газетi «Іскра». У 1903 роцi Лев одружився з Наталiею Седовою. У 1905 роцi, коли в Росii спалахнула революцiя, Троцький нелегально повернувся на батькiвщину, був обраний заступником голови, а потiм головою Петербурзькоi ради робiтничих депутатiв. В кiнцi року був арештований i засуджений до довiчного поселення в Сибiру, але знову зумiв утекти з етапу i виiхати за кордон.

У 1908—1912 роках Троцький видавав у Вiднi газету «Правда», потiм переселився до Францii, звiдки в 1916 роцi був висланий до Іспанii, а вже iспанськими властями – до США. У травнi 1917 року Лев Давидович повернувся до Росii, де вже вiдбулася Лютнева революцiя. Але в липнi 1917-го, тепер уже за наказом Тимчасового уряду, Троцький знову зазнае арешту, правда, не довгого – у вереснi того ж року вiн вийшов на свободу.

Коли Ленiн запропонував захопити владу силою, Троцький, який до того моменту був вибраний головою Петроградськоi ради робiтничих i селянських депутатiв, гаряче його пiдтримав. Пiсля Жовтневоi революцii Лев Давидович увiйшов до першого бiльшовицького уряду, зайнявши пост наркома закордонних справ. Незабаром виявилися його розбiжностi з Ленiним. На мирних переговорах у Брест-Литовську з державами Четверного союзу, очолюваного Нiмеччиною, Троцький вiдхилив ультиматум нiмецького командування, оголосив про вихiд Росii з вiйни i демобiлiзацiю на всiх фронтах. Це розпорядження було скасоване Ленiним, i незабаром Троцький покинув пост наркома закордонних справ.

Невдовзi, втiм, послiдувало нове призначення, не менш значне, – у вереснi 1918 року Лев Давидович зайняв пост голови Реввiйськради й очолив роботу з формування Червоноi армii. У березнi наступного року Троцький увiйшов до першого складу Полiтбюро ЦК РКП(б) (партii бiльшовикiв). Вiн брав участь у створеннi Комунiстичного Інтернацiоналу, був автором його «Манiфесту».

З 1920 року, коли Ленiн через хворобу вже не мiг повнiстю контролювати хiд подiй, в РКП(б) загострилася внутрiпартiйна боротьба. Троцькому протистояв трiумвiрат Й. В. Сталiна, Г. О. Зiнов’ева i Л. Б. Каменева. Пiсля смертi Ленiна 21 сiчня 1924 року Троцький опинився практично в iзоляцii i в сiчнi 1925-го був усунений вiд керiвництва Реввiйськрадою. Вже через рiк Лев Давидович вступив у союз зi вчорашнiми супротивниками – Зiнов’евим i Каменевим, але боротьбу за владу знову програв. 7 листопада 1927 року вiн був виключений iз партii, а на початку 1929-го висланий за межi СРСР. Родина Троцьких жила в Туреччинi, Францii, Норвегii, з 1936 року влаштувалася в Мексицi. У той самий час в СРСР його заочно засудили до страти. У травнi 1940 року за наказом Сталiна була органiзована перша спроба замаху на Троцького, але вона провалилася. Проте вже 20 серпня Троцький був смертельно поранений iспанським комунiстом i агентом Москви Рамоном Меркадером i наступного дня помер у лiкарнi мiста Койокана.




Котовський Григорiй Іванович

(1881—1925)


Военачальник i полiтичний дiяч








Котовський – особа неоднозначна i незвичайна. Це була людина, яка «зробила себе самого». Певна рiч, хтось може заперечити: мовляв, Котовського зробила революцiя, i коли б не вона, то був би вiн вiдомий хiба що завсiдникам одеськоi «малини» i полiцейським приставам, у кращому разi – читачам бульварноi преси. Так-то воно так, та не зовсiм так. Непересiчнiсть Котовського визнавали навiть тi, хто, здавалося б, повиннi були ненавидiти його лютою ненавистю.

Народився Григорiй Котовський 12 (24) червня 1881 року в Бессарабii, в селi Ганчешти (нинi мiсто Хiнчешти, Молдова) у родинi заводського механiка. Його батько – обрусiлий православний поляк, походив iз старовинного польського аристократичного роду, який колись володiв маетком недалеко вiд Кам’янець-Подiльського.

Приблизно з початку 1904 року iм’я Григорiя Котовського все частiше починае мелькати в полiцейських зведеннях i розмовах обивателiв, що приписують йому уявнi i дiйснi «розбiйницькi подвиги». В кiнцi 1905 – на початку 1906 року Котовський та його поплiчники особливо «старалися»: десятки нападiв i нальотiв викликали жах i одночасно навiть якесь захоплення обивателiв. Так тривало до 18 лютого 1906 року, коли Котовського заарештували на однiй iз конспiративних квартир у Кишиневi. 31 серпня вiн утiк з Кишинiвського тюремного замку, що добре охоронявся, проте пробув на волi менше мiсяця. 24 вересня його ловлять i знов помiщають у камеру.

13 квiтня 1907 року почався суд над Котовським i його спiльниками. Незабаром був оголошений вирок – десять рокiв каторги. У лютому 1908 року Котовського вiдправляють у Миколаiвську каторжну в’язницю. Пiсля «екскурсii» по каторжних в’язницях iмперii вiн опинився в Забайкаллi на золотих копальнях, а пiзнiше його перевели на будiвництво Амурськоi залiзницi, звiдки 27 лютого 1913 року вiн утiк.

25 червня 1916 року хутiр Кайнари, де ховався Котовський, оточили пiвсотнi жандармiв. Григорiй намагався втекти, але, отримавши двi кулi в груди, був схоплений.

Цього разу з Котовським не церемонилися, i за своi дiяння вiн отримав, як кажуть, по «повнiй». Вирок суду був короткий i ясний. «Пiдсудного Григорiя Котовського, 35 рокiв, як уже позбавленого всiх прав засудити до страти через повiшення». У Котовського залишався один мiзерний шанс на порятунок, i вiн його використав. Котовський написав лист Надii Брусиловiй, дружинi командувача Пiвденно-Захiдним фронтом Олексiя Брусилова (того самого, чиiм iм’ям був названий знаменитий прорив, що увiйшов до всiх пiдручникiв вiйськовоi науки). Чому саме до неi? Рiч у тому, що чоловiк Надii Брусиловоi у той час, крiм iншого, утверджував смертнi вироки. Якимись неймовiрними шляхами лист Котовського дiйшов до адресата. І серце генеральшi тьохнуло! Жiнка була вразлива i, як багато хто, вiрила у безкорисливiсть вчинкiв Котовського, тому вона умовила чоловiка вiдмiнити смертний вирок.

«Котовський з’явився, буржуй сполохався!» – цiею репризою молодий Леонiд Утьосов вiтав звiльненого з в’язницi в травнi 1917 року Котовського.

У квiтнi 1919 року, пiсля того, як в Одесi й околицях встановилася Радянська влада, Котовський отримав посаду военкома Овiдiопольського вiйськового комiсарiату. Не така вже значна посада, проте це був тiльки початок. Уже в червнi Григорiй Іванович стае командиром 2-i пiхотноi бригади 45-i стрiлецькоi дивiзii. А ось це вже серйозно: пiд керiвництвом Котовського, що не мае, до речi, нiякоi вiйськовоi освiти, знаходяться три полки. Повоювати Котовському довелося немало – i проти бiлих, i проти махновцiв з петлюрiвцями, i проти полякiв, у бою з якими вiн був важко поранений i дивом вижив.

Громадянську вiйну Григорiй Котовський закiнчив командиром 2-го кавалерiйського корпусу – пост дуже високий. І отримав його Котовський завдяки своему другу, другiй людинi в керiвництвi Радянськоi Украiни Михайлу Фрунзе. Також за допомогою Фрунзе в 1924 роцi Котовський добився утворення Молдавськоi автономноi республiки у складi УРСР i став членом вiдразу трьох ЦВК – Союзного, Украiнського i Молдавського. Григорiй Іванович був сповнений планiв, адже разом iз Фрунзе, який на той час став наркомом оборони, вони представляли серйозну силу. І раптом…

«У нiч на 6 серпня в радгоспi Цупвiйськпромгоспу «Чебанка», в тридцяти верстах вiд Одеси, передчасно загинув член Союзного, Украiнського i Молдавського ЦВК, командир кавалерiйського корпусу товариш Котовський». Це коротке повiдомлення «Правди» вiд 7 серпня 1925 року потрясло всю краiну.

Це вбивство було i залишаеться однiею iз загадок радянськоi епохи. Вбивця, якийсь Мейер Зайдер, з яким Котовський був знайомий ще до вiйни, не ховався вiд слiдства. Паралельно iз справою Зайдера суд розглядав справу якогось нальотчика, що убив зубного технiка. У цiй справi вирок був однозначним – вища мiра покарання – розстрiл. Зайдеру ж, що убив «героя революцii товариша Котовського», дали всього 10 рокiв. Бiльше того, вже в 1928 роцi, не вiдсидiвши i третини термiну, вiн вийшов на волю. Втiм, уже в 1930 роцi Зайдер був убитий, за офiцiйною версiею – трьома ветеранами дивiзii Котовського.

Все це дае пiдстави припускати, що смерть Григорiя Котовського не була звичайним побутовим вбивством. Очевидно, в Кремлi почали припускати, що Котовський, набираючи силу з дня на день i дуже популярний у народi, та ще в тандемi з Михайлом Фрунзе, не менш популярним в армii, може скласти «небажану конкуренцiю». Утiм, чи був наказ прибрати Котовського, ми, очевидно, так нiколи i не дiзнаемося…




Кожедуб Іван Микитович

(1920—1991)


Найрезультативнiший льотчик в авiацii союзникiв у роки Другоi свiтовоi вiйни, тричi Герой Радянського Союзу, маршал авiацii








Іван Кожедуб народився 8 червня 1920 року в селi Ображiевка Чернiгiвськоi губернii (нинi Сумська область) в небагатiй селянськiй родинi. Пiсля закiнчення школи в 1934 роцi поступив у Хiмiко-технологiчний технiкум мiста Шостки. І тут же, у Шостцi, Іван зробив своi першi кроки в авiацii, займаючись в мiсцевому аероклубi. З 1940 року вiн у рядах Червоноi армii, наступного року закiнчив Чугуiвську вiйськову авiацiйну школу льотчикiв, у нiй же почав службу на посадi iнструктора.

Життя льотчика-винищувача на вiйнi дуже коротке, i бойовi частини постiйно потребували поповнення. Саме тому iнструктора Кожедуба пiсля початку вiйни вiдправили не на фронт, а у тил, до Середньоi Азii, куди вiн був евакуйований разом зi всiею авiашколою. Іван проситься в дiючу армiю, але тiльки в листопадi 1942 року вiн отримуе призначення в 240-й винищувальний авiацiйний полк 302-i винищувальноi авiацiйноi дивiзii, що формуеться в Іваново. У березнi 1943 року у складi дивiзii І. Кожедуб вилетiв на Воронезький фронт.

Перший бойовий вилiт Кожедуба ледве не став для нього останнiм – його Ла-5 був прошитий гарматною чергою ворожого «мессершмiтта», а при поверненнi лiтак був обстрiляний радянськими зенiтниками, в нього потрапили два снаряди. Ла-5 вiдновленню не пiдлягав. Івана навiть хотiли вiдправити на пост оповiщення, але за нього заступився командир полку, який розгледiв у не дуже удачливому пiлотовi майбутнього аса. Тiльки сороковий вилiт Кожедуба закiнчився результативно – 6 липня 23-рiчний льотчик на Курськiй дузi збив пiкiруючий бомбардувальник Ю-87. Наступного дня вiн збив ще один «юнкерс», а 9 липня отримав перемогу вiдразу над двома «мессершмiттами».

До жовтня 1943 року Іван Кожедуб, на той час вже командир ескадрильi, зробив бiльше 100 бойових вильотiв i збив 20 лiтакiв супротивника. 4 лютого 1944 року йому присвоiли звання Героя Радянського Союзу. У травнi льотчик отримав новий лiтак Ла-5ФН (бортовий № 14), побудований на кошти колгоспника-бджоляра iз Сталiнградськоi областi Конева. У серпнi Кожедуб був призначений заступником командира 176-го гвардiйського полку i почав воювати на новому винищувачi Ла-7. 19 серпня за 256 бойових вильотiв i 48 збитих лiтакiв ворога вiн був удруге представлений до звання Героя Радянського Союзу.

В кiнцi вересня 1944 року до Прибалтики для боротьби з винищувачами-«мисливцями» супротивника була направлена група льотчикiв пiд командуванням Кожедуба. Їй належало дiяти проти групи асiв майора Хельмута Вiка, за яким числилося, якщо вiрити нiмецькiй пропагандi, 130 перемог. Протягом всього лише декiлькох днiв боiв радянськi льотчики збили 12 лiтакiв супротивника, втративши тiльки два своiх. Три перемоги були на рахунку Кожедуба. Зазнавши такоi нищiвноi поразки, нiмецькi аси були вимушенi припинити активнi польоти на данiй дiлянцi фронту.

Останню свою перемогу у вiйнi Іван Кожедуб отримав 17 квiтня 1945 року, в п’ятому за той день вильотi збивши два «фокке-вульфа». Вже пiсля перемоги над Нiмеччиною, 18 серпня 1945-го, вiн був нагороджений третьою «Золотою Зiркою».

За роки вiйни льотчик зробив 330 вильотiв, в 120 боях збив 64 лiтаки супротивника – бiльше, нiж будь-хто в авiацii антигiтлерiвськоi коалiцii.

Серед перемог Кожедуба е двi, що стоять осiбно. 17 лютого над Одером вiн збив винищувач Ме-262, ставши таким чином першим у свiтi пiлотом, що збив реактивний лiтак. А незадовго до закiнчення вiйни його «Ла» був атакований двома американськими «Р-51». Можливо, Іван Микитович i бачив, що перед ним союзники, проте часу роздумувати не було, i у результатi американськi лiтаки були збитi.

У 1945 роцi американськi пiлоти просто помилилися, прийнявши «Ла» за нiмецький «фокке-вульф». Але вже через чотири роки вчорашнi союзники стали супротивниками. Незабаром пiсля закiнчення в 1949 роцi Вiйськово-повiтряноi академii Іван Кожедуб був направлений до Кореi, де прийняв командування 324-тою авiацiйною дивiзiею. З квiтня 1951-го по сiчень 1952 року пiдлеглi Кожедуба отримали 216 перемог, втрати ж становили всього 27 лiтакiв.

У 1956 роцi І. Кожедуб закiнчив Академiю Генерального штабу, з 1964 по 1971 рiк був заступником командувача ВПС Московського вiйськового округу, з 1971 по 1978 рiк служив в Центральному апаратi ВПС, потiм у групi генеральних iнспекторiв Мiнiстерства оборони. У 1985 роцi Івану Кожедубу присвоiли звання маршала авiацii. Помер знаменитий повiтряний ас 8 серпня 1991 року в Москвi.




Малиновський Родiон Якович

(1898—1967)


Военачальник, державний дiяч, маршал, мiнiстр оборони СРСР








Родiон Малиновський, позашлюбний син одеськоi куховарки, народився 11 (23) листопада 1898 року. Коли почалася Перша свiтова, 15-рiчний хлопець умовив солдатiв узяти його на фронт, де його зарахували пiднощиком патронiв у кулеметну команду. У вереснi 1915 року вiн був важко поранений i отримав свою першу бойову нагороду – Георгiiвський хрест IV ступеня. У 1916 роцi Родiон знаходився у складi Росiйського експедицiйного корпусу. Пiсля закiнчення вiйни служив у Французькому iноземному легiонi, вiдтак повернувся на батькiвщину тiльки в жовтнi 1919 року, де вiдразу вступив до лав Червоноi армii.

Пiд час громадянськоi вiйни Малиновський воював у Сибiру, був командиром взводу 27-моi стрiлецькоi дивiзii Схiдного фронту. У 1920—1927 роках вiн начальник кулеметноi команди полку, заступник командира батальйону, командир батальйону 81-i стрiлецькоi дивiзii. У 1930 роцi Родiон Якович закiнчив Вiйськову академiю iм. Фрунзе, пiсля чого посiдав посади начальника штабу кавалерiйського полку, начальника сектора штабу округу, начальника штабу 3-го кавалерiйського корпусу.

У 1938 роцi Р. Я. Малиновському присвоiли звання комбрига. Велику Вiтчизняну вiйну вiн зустрiв командиром 48-го стрiлецького корпусу, розквартированого в молдавському мiстi Бельцi. У першi днi вiйни Малиновському, незважаючи на плутанину i кiлькiсну перевагу нiмецьких вiйськ, вдалося зберегти боездатнiсть корпусу. У серпнi 1941 року вiн був призначений командуючим армiею, а вже в груднi того ж року прийняв командування Пiвденним фронтом. Але в травнi 1942 року стрiмке зростання кар’ери Родiона Малиновського урвалося. Вiйська Пiвденного i сусiднього Пiвденно-Захiдного фронтiв зазнали нищiвноi поразки пiд Харковом. Родiон Якович був знижений на посадi – його призначили командуючим 66-тою армiею, що воювала пiд Сталiнградом. З листопада 1942 року Р. Я. Малиновський командував 2-гою гвардiйською армiею, яка в груднi у взаемодii з 5-шою ударною i 51-шою армiями зупинила i потiм розгромила вiйська групи армiй «Дон» фельдмаршала Манштейна, направлених фашистським командуванням, щоб деблокувати оточене пiд Сталiнградом угруповання.

Блискучi дii Малиновського дозволили йому повернути довiру Сталiна, який у лютому 1943 року знову доручив йому командувати Пiвденним фронтом. Через мiсяць Родiон Якович очолив Пiвденно-Захiдний фронт (пiзнiше перейменований у 3-й Украiнський). Пiд його керiвництвом була проведена Запорозька операцiя, в ходi якоi вiйська фронту стрiмким нiчним ударом оволодiли важливим вузлом оборони нiмцiв – Запорожжям.

З травня 1944 року Родiон Малиновський був призначений командуючим 2-м Украiнським фронтом. Через три мiсяцi вiйська 2-го i 3-го Украiнських фронтiв успiшно здiйснили одну з найбiльших операцiй Великоi Вiтчизняноi вiйни – Яссько-Кишинiвську. В результатi цiеi операцii були розгромленi основнi сили групи нiмецьких армiй «Пiвденна Украiна», була звiльнена Молдавiя. Радянськi вiйська вийшли на румунсько-угорський i болгарсько-югославський кордони.

10 вересня Р. Я. Малиновському присвоiли звання маршала СРСР. У кiнцi вiйни спiльно з iншими фронтами частини пiд командуванням Малиновського провели Вiденську операцiю, лiквiдуючи фронт гiтлерiвцiв i з’еднавшись з вiйськами союзникiв. За цю операцiю Родiон Якович був нагороджений вищим радянським орденом «Перемога».

Пiсля закiнчення вiйни в Європi Р. Я. Малиновський був переведений на Далекий Схiд, де прийняв командування Забайкальським фронтом. Пiд його керiвництвом була проведена операцiя по оточенню i розгрому угруповання японських вiйськ. На Далекому Сходi военачальник залишався протягом 11 рокiв, керував вiйськами Далекосхiдного вiйськового округу. У березнi 1956 року Р. Я. Малиновського призначили заступником мiнiстра оборони СРСР Г. К. Жукова. Коли наступного року Жуков був усунений вiд керiвництва обороною краiни, Малиновський змiнив його на цiй посадi. При Малиновському в Радянськiй армii був узятий курс на посилення бойовоi потужностi, використовуючи перш за все ракетно-ядернi сили стратегiчного напрямку. Помер Р. Я. Малиновський 31 березня 1967 року в Москвi.




Батицький Павло Федорович

(1910—1984)


Видатний военачальник, маршал СРСР, головнокомандуючий вiйськами протиповiтряноi оборони (ППО)








Так уже трапилося, що нинi iм’я маршала Батицького вiдоме перш за все у зв’язку iз справою Берii. Такий епiзод дiйсно був у його бiографii. Але насправдi Батицький – це не тiльки «людина, що розстрiляла Берiю». Павло Федорович стояв бiля витокiв органiзацii вiйськ ППО, його називали «кращим командувачем ППО в iсторii», «головнокомандуючим-iнтелектуалом», йому довелося воювати не тiльки на фронтах Великоi Вiтчизняноi, але i в Китаi й Єгиптi…

Павло Батицький народився в Харковi 14 (27) червня 1910 року в родинi робiтника. Пiсля чотирьох класiв школи потрапив у фабрично-заводське училище при заводi «Серп i молот», в 1924 роцi – в Харкiвську вiйськово-пiдготовчу школу (цi школи були прообразом суворовських училищ). Далi були кавалерiйська школа, служба в Бiлоруському вiйськовому окрузi, навчання у Вiйськовiй академii iменi Фрунзе. З вересня 1939-го по грудень 1940 року Павло Батицький знаходився у вiдрядженнi в Китаi (як виявилось, це була не остання його поiздка в далеку краiну), був начальником штабу групи радянських вiйськових радникiв.

Вiйну Павло Федорович зустрiв на посадi начальника штабу 202-i моторизованоi дивiзii. З липня 1943 року П. Ф. Батицький командував 73-м стрiлецьким корпусом у 52-iй армii на Воронезькому, Степовому, 2-му Украiнському фронтах, брав участь у битвi за Днiпро, у Корсунь-Шевченкiвськiй i Умансько-Ботошанськiй операцiях. З квiтня 1944 року Батицький – командир 50-го стрiлецького корпусу в 40-й армii 2-го Украiнського фронту, а в травнi того ж року вiн прийняв командування 128-м стрiлецьким корпусом в 28-й армii на 1-му i 3-му Бiлоруських фронтах.

У березнi 1946 року Павло Федорович став слухачем Академii Генерального штабу, яку закiнчив у 1948-му iз золотою медаллю. Пiсля цього йому довелося змiнити вiйськову спецiальнiсть – замiсть сухопутних вiйськ вiн був направлений у вiйська ППО, якi були органiзованi зовсiм недавно, – в 1945 роцi. У вереснi 1948 року Батицький стае начальником штабу Московського району ППО, а в лютому наступного року вiн знову летить до Китаю. Його завданням було формування китайських вiйськ ППО, якi повиннi були протистояти нальотам гомiнданiвськоi авiацii.

У вереснi 1950 року Павло Федорович був призначений начальником Головного штабу – першим заступником головнокомандуючого Вiйськово-повiтряними силами. На цiй посадi його i застали подii 1953 року, коли в боротьбi за владу пiсля смертi Сталiна зiткнулися два угруповання – очолюване Хрущовим, якого пiдтримувала армiя, i Берii. Батицький брав участь в арештi Берii й особисто виконав вирок суду в бункерi штабу Московського вiйськового округу. Про це йде мова у вiдповiдному актi, пiдписаному 23 грудня 1953 року: «Цього числа о 19 годинi 50 хвилин на пiдставi присуду Спецiальноi Судовоi Присутностi Верховного Суду СРСР вiд 23 грудня 1953 року за № 003 мною, комендантом Спецiальноi Судовоi Присутностi генерал-полковником Батицьким П. Ф., у присутностi Генерального прокурора СРСР дiйсного державного радника юстицii Руденка Р. А. i генерала армii Москаленка К. С. здiйснено вирок Спецiальноi Судовоi Присутностi по вiдношенню до засудженого до вищоi мiри кримiнального покарання – розстрiлу – Берii Лаврентiя Павловича».

У серпнi 1954 року П. Ф. Батицький був призначений командуючим вiйськами Московського округу ППО. З березня 1965 року – перший заступник начальника Генерального штабу Збройних сил СРСР, а з липня 1966 року – головнокомандуючий вiйськами протиповiтряноi оборони краiни – заступник мiнiстра оборони СРСР. 7 травня 1965 року «за вмiле керiвництво вiйськами i особисту мужнiсть, виявлену в боротьбi з нiмецько-фашистськими загарбниками», П. Ф. Батицькому присвоiли звання Героя Радянського Союзу, а в 1968 роцi вище вiйськове звання – маршал Радянського Союзу. У 1970 роцi Павло Федорович брав участь в операцii «Кавказ» – радянськiй допомозi Єгипту у вiйнi з Ізраiлем.

У 1978 роцi, через незгоду з включенням ППО до складу прикордонних вiйськ, П. Ф. Батицький покинув посаду головнокомандуючого ППО. Помер Павло Федорович 17 лютого 1984 року в Москвi.




Єременко Андрiй Іванович

(1892—1970)


Военачальник, маршал, полководець, що зiграв значну роль у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi








Син украiнського селянина, вiн народився 2 (14) жовтня 1892 року в селi Маркiвка (нинi селище мiського типу Луганськоi областi), свою долю з армiею пов’язав у 1913 роцi. Точнiше, був змушений пов’язати – прийшов час призову. Через рiк почалася вiйна, рядовий Єременко воював спочатку в Галичинi, потiм на Румунському фронтi. Коли Луганщина була зайнята нiмецькими вiйськами, Андрiй органiзував партизанський загiн, що боровся з окупантами. Згодом цей загiн влився в Червону армiю.

У роки громадянськоi вiйни Андрiй Єременко служив у 1-й Кiннiй армii С. М. Будьонного, пройшов шлях вiд рядового червоноармiйця до начальника штабу полку. Пiсля вiйни були роки навчання – у 1923 роцi молодий командир закiнчив Вищу кавалерiйську школу, в 1925-му – курси удосконалення комскладу, в 1935-му – Вiйськову академiю iменi Фрунзе. З серпня 1937 року А. І. Єременко командуе кавалерiйською дивiзiею, а з 1938 року – 6-м кавалерiйським корпусом, разом з яким брав участь у походi Червоноi армii до Захiдноi Украiни i Захiдноi Бiлорусii, а потiм до Литви.

У сiчнi 1941 року Андрiй Єременко був призначений командуючим 1-ю Червонопрапорною армiею на Далекому Сходi. Тут його i застала звiстка про напад фашистськоi Нiмеччини на СРСР. Через вiсiм днiв пiсля початку вiйни Єременка викликали до Москви, де вiн був призначений заступником командувача Захiдним фронтом, на який припав один з найважчих ударiв нiмецьких вiйськ. У ходi боiв Андрiй Іванович був поранений, пiсля лiкування його перевели на посаду командувача знов створеним Брянським фронтом. Пiд час боiв частини фронту на чолi з командувачем були оточенi, при спробi прорвати оточення в жовтнi 1941 року вiн був серйозно поранений i евакуйований до Москви спецiально присланим лiтаком.

У груднi того ж 1941 року Єременко прийняв командування 4-ю ударною армiею. Саме ця армiя добилася серйозного успiху в зимовому контрнаступi пiд Москвою, за мiсяць вiдкинувши ворога на 250 км i оточивши з пiвночi Ржевське, а з пiвдня Великолуцьке угруповання нiмцiв. На початку 1942 року Андрiй Іванович пiд час бомбардування знову був поранений, але вiдмовився покинути передову. Тiльки майже через мiсяць вiн був доставлений у госпiталь, де лiкувався до серпня 1942 року.

Надалi А. І. Єременко, призначений командуючим Пiвденно-Схiдним фронтом (з вересня 1942 року перейменований в Сталiнградський), внiс значний внесок до органiзацii оборони Сталiнграда. У листопадi 1942 року частини пiд командуванням А. І. Єременка прорвали обороннi рубежi нiмцiв на пiвдень вiд Сталiнграда i з’едналися з вiйськами генерала М. Ф. Ватутiна. Це дозволило замкнути кiльце оточення навколо 6-i нiмецькоi армii генерала Паулюса. Сталiнградська битва i розгром нiмецького угруповання стали переломним моментом у вiйнi i дозволили СРСР змiнити ii хiд у свою користь.

З квiтня 1943 року А. І. Єременко командував Калiнiнським, далi – 1-м Прибалтiйським фронтом. Потiм вiн знову був переведений на пiвденний напрямок. Пiд його командуванням окрема Приморська армiя ударом з Керченського плацдарму з’едналася з вiйськами 4-го Украiнського фронту, звiльнивши таким чином Крим вiд загарбникiв. Перейшовши на посаду командувача 2-м Прибалтiйським фронтом, Єременко очолив наступальну Режицько-Двiнську операцiю, в ходi якоi радянськi вiйська завдали могутнього удару на бiлоруському напрямку. За цю операцiю А. І. Єременку присвоiли звання Героя Радянського Союзу. Закiнчував вiйну Андрiй Іванович на посадi командуючого 4-го Прибалтiйського фронту (з березня 1945 року). Пiд його керiвництвом була проведена Моравсько-Остравська операцiя, в ходi якоi були звiльненi Словаччина i схiднi райони Чехii.

Пiсля вiйни Андрiй Іванович керував Прикарпатським (1945—1946), Захiдно-Сибiрським (1946—1953) i Пiвнiчно-Кавказьким (1953—1958) вiйськовими округами. 11 березня 1955 року А. І. Єременку присвоiли звання маршала Радянського Союзу. З 1958 року вiн – генеральний iнспектор Групи генеральних iнспекторiв Мiнiстерства оборони СРСР. Помер А. І. Єременко 19 листопада 1970 року в Москвi.




Чорновiл В’ячеслав максимович

(1937—1999)


Лiдер правозахисного руху, журналiст, полiтичний i державний дiяч, один iз засновникiв Народного руху Украiни








В’ячеслав Чорновiл народився 24 сiчня 1937 року в селi Єрки Звенигородського району Черкаськоi областi в скромнiй родинi вчителiв украiнськоi мови i лiтератури. Незважаючи на тяготи пiслявоенного часу, голод, В’ячеслав добре вчився i в 1955 роцi закiнчив школу iз золотою медаллю. Своею майбутньою професiею вiн вибрав журналiстику.

Вже пiд час навчання в Киiвському унiверситетi iм. Т. Шевченка у Чорновола сформувалися «антиiмперськi та антикомунiстичнi переконання». Восени 1967 року В’ячеслав Чорновiл був уперше заарештований за звинуваченням у «розповсюдженнi брехливих вигадок, якi ганьблять державний i суспiльний лад», i засуджений до 3 рокiв позбавлення волi. Пiсля звiльнення В’ячеслав зразу вiдчув всю «красу» статусу колишнього ув’язненого. Чорновiл не боявся важкоi роботи: був землекопом в археологiчнiй експедицii, спостерiгачем на метеорологiчнiй станцii в Закарпаттi i навiть вагарем на Захiднiй залiзницi у Львовi.

Паралельно В’ячеслав Максимович разом з Михайлом Косiвом i Ярославом Кендзьором нелегально видавав журнал «Украiнський вiсник», який, як стверджують дослiдники, став найпомiтнiшим явищем полiтичноi боротьби в Украiнi того часу.

Державнi органи нагляду не дрiмали, i в 1972 роцi вже вiдомий у свiтi правозахисник був знов арештований. Тепер звинувачення звучало набагато серйознiше: «антирадянська пропаганда i агiтацiя», що вважалося найнебезпечнiшим державним злочином. І покарання за нього було вiдповiдним: 6 рокiв ув’язнення i 3 роки заслання. Пiд час заслання в Якутii Чорновiл був прийнятий в мiжнародний Пен-клуб, а в 1979 роцi став членом Украiнськоi Гельсiнкськоi групи.

Тiльки через 15 рокiв пiсля засудження В’ячеславу Максимовичу вдалося повернутися в Украiну. Вiтер змiн робив свою справу. В кiнцi 1980-х стало можливим створення першоi опозицiйноi органiзацii партiйного типу – Народного руху Украiни. Тепер у В’ячеслава Максимовича з’явився шанс проявити себе не тiльки як громадський дiяч, але i як полiтик. У 1990 роцi вiн став депутатом Верховноi Ради Украiни i головою Львiвськоi обласноi ради. Початковий етап роботи ознаменувався ухваленням декiлькох гучних полiтичних рiшень. Але незабаром ейфорiя перших мiсяцiв перебування на посту пройшла, i йому довелося впритул зайнятися економiчними питаннями. Тут i виявилася вiдсутнiсть досвiду i практичних навикiв господарювання. Не чекаючи «оргвисновкiв», В’ячеслав Максимович вирiшив пiти сам.

Цей невдалий досвiд «ходiння у владу» показав, що В’ячеслав Максимович був швидше теоретиком, анiж практиком. Це довели i президентськi вибори 1991 року. Чорновiл був кандидатом вiд Руху i зайняв лише друге мiсце, оскiльки деякi лiдери Народного руху пiдтримали iнших кандидатiв.

Незважаючи на програнi вибори, популярнiсть В’ячеслава Максимовича i рейтинг нацiонального руху не зменшувалися. У 1992 роцi вiн очолив Народний рух i був одним з iнiцiаторiв переходу партii в опозицiю до iснуючоi влади.

Для збереження опозицiйноi фракцii в парламентi В’ячеславу Чорноволу доводилося домовлятися з соцiалiстами i партiями влади. І так трапилося, що навiть яскрава харизма лiдера, якою, поза сумнiвом, був надiлений Чорновiл, не врятувала Народний рух вiд розколу. Самоусунення з полiтичноi арени популярного нацiонально-демократичного руху було на руку владi. Тому спроби В’ячеслава Максимовича вивести партiю з кризи викликали в правлячих кругах тiльки роздратування.

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновiл повертався зi службовоi поiздки до Кiровограда, де усував конфлiкт у мiсцевому партiйному осередку. Вже на пiд’iздi до Киева його «тойота» зiткнулася з навантаженим КАМАЗом. В’ячеслав Максимович i водiй загинули на мiсцi.

Мiнiстр внутрiшнiх справ уже наступного дня пiсля трагедii визнав те, що трапилася звичайна автокатастрофа, хоча проведенi незалежнi розслiдування примушують засумнiватися в цьому. Для самого ж В’ячеслава Максимовича було б великою нагородою знати, що i пiсля його смертi справа останнiх рокiв його життя живе, але, на жаль, це не так. Пiсля загибелi Чорновола Народний рух Украiни прийшов до занепаду. Іншого такого лiдера в партii не було i не буде. Адже В’ячеслав Чорновiл не просто жив, вiн марив Украiною, умiв запалювати серця i вести в бiй. Вiн сам утiлював Украiну i вiру в ii щасливу долю.




Дiячi науки i технiки, бiзнесмени





Патон Євген Оскарович

(1870—1953)


Видатний учений в областi мостобудування i електрозварювання, засновник Інституту електрозварювання АН Украiни




Патон Борис Євгенович

(народився у 1918 р.)


Видатний учений в галузi процесiв електрозварювання, металургii i технологii металiв, президент Академii наук Украiни








Є люди, якi своею працею i талантом внесли особливо вiдчутний внесок до розвитку свiтовоi науки. Євген Оскарович i Борис Євгенович Патони, поза сумнiвом, належать до iх числа. Унiкальний масштаб iх особистостей виявився в наукових вiдкриттях, органiзаторському талантi, громадськiй дiяльностi. Досить сказати, що з 1962 року Борис Євгенович е беззмiнним президентом Академii наук Украiни. Є щось символiчне i навiть мiстичне в тому, що дата народження великого ученого – 27 листопада 1918 року – збiглася з днем народження Украiнськоi академii наук. Отже Борис Євгенович Патон i Академiя, яку вiн очолюе, е ровесниками.

Євген Оскарович i Борис Євгенович Патони – вихiдцi з вiдомого дворянського роду Патонiв. Родиннi перекази пояснювали походження такого рiдкiсного прiзвища тим, що предкiв – корабельних майстрiв – нiбито вивiз iз Голландii Петро І. Існували, правда, i iншi версii, в яких фiгурували Францiя, Шотландiя i навiть Нiмеччина. Самi Патони iноземцями себе нiколи не вважали, а iх родинною традицiею було служiння Вiтчизнi i вiйськова служба.

Батько Євгена Оскаровича, дiд Бориса Євгеновича, Оскар Петрович Патон, народився 2 листопада 1823 року i вже в 15 рокiв був зарахований на вiйськову службу в Головне (Миколаiвське) iнженерне училище. За сiмейним звичаем, всiх хлопчикiв Патони вiддавали на вiйськову службу, вони ставали офiцерами гвардii. Дружина Оскара Петровича, Катерина Дмитрiвна Шишкова, подарувала чоловiковi семеро дiтей. Син Євген народився в Нiццi 20 лютого (5 березня) 1870 року.

Дитинство Євгена Патона складалося звично для аристократичного кола тих рокiв: гувернери, домашня освiта з вчителями, що приходили для урокiв в консульську вiллу. Майбутне сина Катерина Дмитрiвна уявляла цiлком зрозумiло: старшi ii хлопчики вчилися в Петербурзi в Пажеському корпусi, i Євгену також були уготованi еполети i служба при дворi. В крайньому випадку, «посада» помiщика в ii родовому маетку.

Але батько рiшуче пiдтримав iнтерес сина до точних наук, i Євгена вiддали зразу в сьомий клас реальноi гiмназii в Нiмеччину, в Штутгартi. «Францiя е Францiя, – мовляв батько, – тут i учать грайливо». Пiсля Штутгарта був Бреславль, куди Оскара Петровича перевели з Нiцци, також на посаду консула. А коли Євген перейшов у випускний клас, почалися сiмейнi баталii – мати наполягала на Пажеському корпусi, а син хотiв проектувати мости. Батько був згоден з вибором сина, вiн сказав: «Я Євгену ставати на дорозi не стану». І Євген продовжив освiту на iнженерному вiддiленнi Дрезденського полiтехнiчного iнституту (у той час вiн iменувався Королiвською Саксонською технiчною вищою школою), де була серйозна мостобудiвна школа.

Вибiр Євгена Патона визначив не тiльки його долю, але i долю його сина – Бориса Євгеновича Патона. Проте у той час, звичайно, ще нiхто i не припускав, яка доля уготована династii Патонiв.

У 1894 роцi Євген Патон закiнчив Дрезденський полiтехнiчний iнститут i почав працювати асистентом на кафедрi мостiв та iнженером-проектантом на будiвництвi залiзничного вокзалу. З липня 1895 року вiн вже iнженер на мостобудiвному заводi фiрми «Гуттегоффнунгсгютте» в Стеркрадi.

На випускному курсi Євген Патон написав до Петербурга прохання про дозвiл захищати диплом у Росii, в Імператорському iнститутi шляхiв сполучення. У Дрезденi його завзятя у науках було винагороджено в 1894 роцi стипендiею iменi Платона – честь, якоi рiдко удостоювалися iноземцi. І при цьому в Петербурзi для отримання срiбного значка росiйського iнженера йому запропонували знову сiсти на студентську лаву на цiлих три роки!

Євгену дуже хотiлося працювати в Росii, де бурхливо розвивалося будiвництво залiзниць i мостiв, тому вiн протягом одного року зробив неможливе: склав всi належнi iспити i проекти. Євген працював на межi сил, щоб здiйснити свою мрiю – будувати мости на батькiвщинi.

Пiсля закiнчення iнституту Євген Оскарович поступив на державну службу на Миколаiвську залiзницю iнженером по розрахунках мостiв. Потiм служив начальником технiчного вiддiлу управлiння Московсько-Ярославсько-Архангельськоi залiзницi, з 1898 року вiн – викладач, а потiм екстраординарний професор Імператорського Московського iнженерного училища. Тут Патон i почав займатися науково-дослiдною дiяльнiстю.

У 1904 роцi його запрошують на роботу в Киiвський полiтехнiчний iнститут (КПІ), де вiн з 1905 по 1929 рiк працюе ординарним професором кафедри мостiв, а з 1907 року Патон – декан iнженерного факультету КПІ. Дiяльнiсть Євгена Оскаровича в КПІ в дореволюцiйнiй Росii була вiдзначена орденами Святоi Анни III ступеня i Святого Володимира IV ступеня.

У 1916 роцi Євген Оскарович одружився з Наталею Вiкторiвною Буддi, що походила зi старовинного дворянського роду. Незабаром у них народилися сини, в 1917 роцi Володимир, а в 1918-му – Борис. Треба зазначити, що батьком Євген Оскарович став досить пiзно. Первiсток, Володимир, народився у нього, коли Патону було вже сорок сiм. Але одруження, утворення дружноi родини, народження синiв – все це сприяло створенню мiцного «тилу», який дозволяв Євгену Оскаровичу з головою зануритися в роботу.

Революцiю вiн зустрiв в Киевi. У тi тривожнi часи до дворян ставлення було особливе. Багато хто з його колег виiхав за кордон. А Патон залишився. На питання «Чому?» вiн вiдповiдав: «Моя справа тут, в Росii». Полiтику вiн завжди вважав суетою.

У 1918—1929 роках Євген Оскарович читав лекцii у вузах Киева, пiдготував ряд фундаментальних праць по мостах, що вийшли кiлькома виданнями, створив свою школу в галузi мостобудування. У КПІ вiн виховав бiльше 180 молодих iнженерiв, якi виконували дипломнi роботи пiд його керiвництвом. До роботи по проектуванню мостiв учений привертав талановитих студентiв i випускникiв: реальнi проекти захищалися як iх дипломнi роботи.

Євген Оскарович створив Мостовипробну станцiю на iнженерному факультетi КПІ, органiзував Киiвську мостовипробну станцiю Народного комiсарiат у шляхiв сполучення i керував нею, займався вiдновленням зруйнованих мостiв i випробуванням тих, що будувалися. Про масштаби робiт свiдчить той факт, що пiд керiвництвом академiка Патона було випробувано бiльше 150 мостiв, а також розроблений проект вiдновлення Киiвського ланцюгового моста iменi Євгенii Бош через рiчку Днiпро, зведенням якого вiн свого часу керував.


* * *

У 1926 роцi Євген Оскарович був призначений керiвником науково-дослiдноi кафедри iнженерно-будiвельних наук Укрголовнауки при КПІ i керiвником секцii мостiв цiеi кафедри. А в 1928 роцi вiдбулося його перше знайомство з електричним дуговим зварюванням.

Тепер у це важко повiрити, але засновник всесвiтньовiдомого Інституту електрозварювання побачив процес гарячого з’еднання металiв, по сутi, випадково.

Влiтку 1928 року Євгенiй Оскарович вiдправився у вiдрядження на маленький полустанок в степу, де мав прийняти капiтально вiдремонтований мiст. Ремонт був проведений вельми якiсно, i об’ект прийняли досить швидко. Патон, що очолював комiсiю з прийому моста, зробив тiльки невелике зауваження, що стосувалося поручнiв. Виконроб тут же вiдповiв: «Ми все швидко виправимо». На що Євген Оскарович зазначив: «Е нi, фокуси не пройдуть. Акт я пiдпишу, коли все лiквiдують». «У мене е нова сила! – з гордiстю повiдомив виконроб. – Професор, звичайно, знае про електрозварювання?»

Євгену Оскаровичу було нiяково признатися, що про дуговий принцип вiн знае, але електрозварювання бачить уперше. Короткими пострiлами спалахувала вольтова дуга. Молодий робiтник в робi приставив до очей фанерний щиток з темними скельцями. Іскри трiщали на сирiй землi. Прикриваючи очi долонею, Євген Оскарович пiдiйшов ближче – йому було дуже цiкаво.

З цiеi митi для 58-рiчного Патона почалося нове життя, яке принесло плодiв бiльш, нiж всi попереднi роки. Оцiнюючи пiсля вiдвiдин полустанку в степу перспективи зварювання, вiн, звичайно, думав перш за все про мости. Як iнженер iз безпомилковою iнтуiцiею Патон розумiв, що клепанi конструкцii вже стають гальмом в розвитку мостобудування. А як учений – шукав в тупиковiй ситуацii новi, неординарнi рiшення. Але вiн зовсiм не кинувся вiдразу за зварювання мостiв, оскiльки процес ще не дорiс до цього. Треба було спочатку революцiонiзувати його, з простого пiдручного засобу перетворити на механiзований процес з надiйною науковою основою.

У 1929 роцi Євген Оскарович створив лабораторiю електрозварювання i комiтет електрозварювання, а в 1934-му на iх базi з’явився Інститут електрозварювання АН УРСР. В основу роботи iнституту був покладений принцип поеднання науково-дослiдних i iнженерно-прикладних завдань, що дозволяло в найкоротшi термiни вирiшувати проблеми народногосподарського застосування зварювання.

У 1939—1940 роках в iнститутi було завершено створення високопродуктивного дугового автоматичного зварювання пiд флюсом, i нова технологiя була впроваджена на 20 заводах. Вона використовувалася у виробництвi вагонiв, казанiв, балок для мостiв i iнших конструкцiй.

На початку Великоi Вiтчизняноi вiйни Інститут електрозварювання був евакуйований на Урал, в мiсто Нижнiй Тагiл, i розмiщений на Уралвагонзаводi iменi Ф. Е. Дзержинського. Тут вже було впроваджено автоматичне зварювання у виробництвi вантажних вагонiв з конструкцiйних низьковуглецевих сталей. Проте технологiя дугового автоматичного зварювання високомiцних легованих броньованих сталей, з яких в основному виготовлялася вiйськова технiка, ще не була розроблена нi в СРСР, нi за кордоном. Цю задачу ще належало вирiшити.

Про военнi роки Євген Оскарович так писав у своiх спогадах: «Нас у родинi було спочатку четверо: я, моя дружина Наталiя Вiкторiвна, ii сестра Ольга Вiкторiвна i син Володимир. (До листопада 1943 року Володимир працював технологом на металургiйному заводi, куди його направили пiсля закiнчення Індустрiального iнституту в Свердловську, а потiм перейшов до нас в iнститут.) З сiчня 1942 року нас стало п’ятеро: молодший син Борис, що закiнчив Киiвський полiтехнiчний iнститут вже у днi вiйни, був переведений в Інститут електрозварювання iз заводу «Красное Сормово».

Борис за освiтою електрик. Щоб його спецiальнi знання могли принести користь у нашому iнститутi, йому належало перш за все оволодiти основами зварювання. З перших же днiв я вiддав Бориса в «науку» до вже досвiдченiших наших товаришiв. Я привiв сина в лабораторiю i сказав йому: «Вчися варити. Ось – дрiт, ось – шматки металу, флюс у вiдрi. Товаришi допоможуть, розкажуть. А через деякий час доведеться тобi самому учити iнших. Пам’ятай про це». Борис не був винятком, той же шлях тодi проходив багато хто».

Коли брати закiнчили школу, то, за порадою батька, обидва поступили в Киiвський iндустрiальний iнститут (нинi Нацiональний технiчний унiверситет Украiни «Киiвський полiтехнiчний iнститут») на електротехнiчний факультет. Борис завжди був цiлеспрямованим, бiльшiсть його iнтересiв лежали у сферi науки, а ось у Володимира були й iншi захоплення.


* * *

За три мiсяцi до початку вiйни Євгену Оскаровичу дали Сталiнську премiю І ступеня. Для самого лауреата це була повна несподiванка, оскiльки Академiя наук Украiни його кандидатуру не висувала. В iнститутi всi бурхливо поздоровляли Патона, по радiо звучала постанова: «За розробку методу i апаратури швидкiсного автоматичного зварювання нагородити…»

Але Сталiнська премiя скоро перестала бути такою значущою – почалася вiйна.

Так трапилося, що випускний диплом Борис Патон захистив 22 червня 1941 року. Вiн хотiв працювати в Ленiнградi. У перший день вiйни Патон отримав путiвку на пiтерський суднобудiвельний завод. Йому подобався Ленiнград – бiлi ночi, романтика. Але почалася блокада мiста, i тому Борис спочатку вiдряджався на суднобудiвельний завод «Красное Сормово» в Горький, де випускалися пiдводнi човни, а потiм був направлений до Нижнього Тагiлу.

Саме у Нижньому Тагiлi евакуйований з Киева колектив Інституту електрозварювання пiд керiвництвом академiка Євгена Оскаровича Патона створював кращий середнiй танк Другоi свiтовоi вiйни Т-34. Патонiвцi розробили таке устаткування, щоб будь-яка дiвчина (адже чоловiки воювали на фронтi) могла варити непохитну танкову броню.

В жоднiй краiнi, окрiм Радянського Союзу, автоматичне зварювання пiд флюсом броньованих сталей не було ще розроблено, i лише в останнi мiсяцi вiйни за прикладом СРСР у США почали освоювати зварювання пiд флюсом при будiвництвi бронекорпусов танкiв i самохiдних артилерiйських установок. У Нiмеччинi ж автоматична зварювання танкiв так i не було створено до кiнця вiйни.

За досягнення в механiзацii й автоматизацii зварювальних робiт при виготовленнi бойовоi технiки в 1943 роцi Євгену Оскаровичу Патону присвоiли звання Героя Соцiалiстичноi Працi СРСР, а Борис Євгенович Патон в цьому ж роцi був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

З приводу урядових нагород Євген Оскарович писав: «Звичайно, така увага i така щедрiсть уряду мене радували i глибоко зворушили. Але разом з тим я був збентежений. Кажу це без фальшивоi скромностi i без всякого хизування. Адже я i моi товаришi тiльки чесно виконували свiй обов’язок, i все, що ми робили, не могло зрiвнятися з мужнiстю i героiзмом рядового радянського пiхотинця, що йде в атаку, або танкiста, що таранить ворожу машину. Я думав, що багато рокiв менi ще треба трудитися, щоб хоч якоюсь мiрою виявитися гiдним такоi високоi нагороди».


* * *

Свiй внесок у перемогу над ворогом внiс i Борис Євгенович Патон, який трудився поряд з батьком i, незважаючи на величезну завантаженiсть роботою в цехах, багато займався наукою. За два роки вiн провiв ряд важливих дослiджень статичних властивостей автоматiв для зварювання пiд флюсом. Вiн запропонував найбiльш просту i наочну методику аналiзу роботи автоматiв за статичними вольтамперними характеристиками.

Своiми працями Борис Євгенович заклав основи теорii автоматiв для дугового зварювання. За створення напiвавтоматiв для зварювання пiд флюсом Борису Євгеновичу Патону i його спiвробiтникам, а також працiвникам ленiнградського заводу «Електрик» в 1950 роцi була присвоена Сталiнська премiя СРСР в областi науки i технiки.

Євген Оскарович був радий успiхам сина. Сам же вiн ще на Уралi почав переорiентовувати роботу колективу на вирiшення завдань по вiдновленню зруйнованого вiйною народного господарства. У 1946—1953 роках Євген Патон дослiджуе проблеми зварного мостобудування, очолюе роботи по проектуванню i виготовленню перших суцiльнозварних мостiв, в яких широко застосовувалося автоматичне зварювання. Вiн очолив також дослiдницькi, проектнi, заводськi i монтажнi роботи, пов’язанi iз спорудою найбiльшого в свiтi суцiльнозварного шосейного моста через Днiпро в Киевi.

За життя Євген Оскаровича цей мiст i в проектнiй документацii, i в iнститутському побутi називався просто Киiвський мiський. Вiн з’еднав не тiльки два береги великоi рiчки, але i два поняття, якi до Патона вважалися несумiсними, – мостобудування i зварювання.

Це була дiйсно унiкальна споруда, але тiльки через 40 рокiв пiсля смертi Євгена Оскаровича, в 1995 роцi, цей мiст отримае визнання Американськоi асоцiацii зварювання (AWS) як видатна зварна конструкцiя, i iнституту iменi Патона буде вручений пам’ятний знак AWS.

Євген Оскарович дуже хотiв завершити почате, побачити результат своiх багаторiчних праць. Але час минае – жити i працювати ученому залишалося тiльки два роки.

У червнi 1953 року всi прольотнi будови були змонтованi i всi зварювальнi роботи на мосту були успiшно завершенi. Це була перемога. Перемога всього многотрудного життя Євгена Оскаровича Патона.

Коли почнуть випробовувати мiст – по ньому пустять бронетанкову колону. Для цього виберуть тi самi знаменитi «тридцятьчетвiрки», якi були зваренi на Уралi, – його ж, патонiвським, швом.

Пiзнiше, коли Євгена Оскаровича не стане, мосту присвоять його iм’я.

Євген Оскарович Патон помер 12 серпня 1953 року на 84-му роцi життя. Вiн похований на Байковому кладовищi Киева. В останню дорогу його проводжали тисячi людей.


* * *

Син продовжив справу батька. У 1950 роцi Борис Євгенович Патон був призначений на посаду заступника директора Інституту по науковiй роботi, а з 1953 року, пiсля кончини Євгена Оскаровича, вiн став директором Інституту електрозварювання iм. Є. О. Патона Академii наук УРСР.

У 1958 роцi Борис Євгенович був обраний дiйсним членом Академii наук Украiнськоi РСР. А в 1962-му вiн став дiйсним членом Академii наук СРСР за фахом «Металургiя i технологiя металiв». У цьому ж роцi вченi Академii наук УРСР обрали його президентом Академii наук УРСР (нинi Нацiональна академiя наук Украiни).

Глибоке розумiння ролi науки в суспiльствi, ii цiлей i завдань, високий мiжнародний авторитет ученого, вiдданiсть науцi, невичерпна енергiя i високi моральнi якостi, суспiльно-полiтична дiяльнiсть, досвiд керiвництва великим науковим колективом стали вирiшальними аргументами при обраннi Бориса Євгеновича на пост президента Академii наук Украiни.

У 1963 роцi Б. Є. Патон був вибраний членом Президii АН СРСР. Робота на цiй посадi дала можливiсть ознайомитися з роботою iнститутiв АН СРСР, вивчити досвiд роботи Президii академii й ii вiддiлень. Мiж Борисом Євгеновичем i президентом АН СРСР академiком Мстиславом Всеволодовичем Келдишем встановилися довiрчi дiловi взаемини, творчi зв’язки, що переросли в дружбу i взаемну пошану.

У 1960-х роках Б. Є. Патон був единим президентом з усiх республiканських академiй, що зумiв протистояти безвiдповiдальному рiшенню першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова про передачу бiльшостi науково-дослiдних iнститутiв всiх академiй промисловостi. Саме тодi знаменитий академiк П. Л. Капiца, висловлюючи думку провiдних академiкiв краiни, сказав Хрущову: «Не робiть цього! Це все одно, що свиню стригти – виску багато, користi мало!» Але незважаючи на бунт академiкiв, Хрущов наполiг на своему рiшеннi i вивiв з системи АН близько 100 iнститутiв. І лише Б. Є. Патон устояв – умовив секретаря ЦК КП(б) Украiни П. Шелеста перейменувати технiчнi iнститути, з тим щоб пiдкреслити фундаментальний, а не прикладний характер академiчних дослiджень, внаслiдок чого з АН Украiни були переданi в пiдпорядкування мiнiстерств всього три iнститути.


* * *

У 1979 роцi Академiя наук Украiни виступила проти будiвництва другоi черги Чорнобильськоi АЕС, тобто 3-го i 4-го блокiв. Академiк Борис Патон звернувся до Володимира Щербицького з попередженням про можливi катастрофiчнi наслiдки концентрацii в районi Прип’ятi i Днiпра, в басейнi яких проживають десятки мiльйонiв людей, нових атомних станцiй i розвитку тих, що вже дiють.

День 26 квiтня 1986 року назавжди залишиться трагiчною датою в iсторii всього свiту: аварiя на Чорнобильськiй АЕС стала першим грiзним попередженням людству про ту небезпеку, яку таiть «мирний атом», що вийшов з-пiд контролю людини.

Вже 3 травня 1986 року за iнiцiативою Бориса Євгеновича Патона була створена оперативна комiсiя президii з боротьби з наслiдками аварii. Робочий день президента Украiнськоi академii все лiто 1986 року починався рано-вранцi i закiнчувався пiзно вночi.

За лiто Борис Євгенович тричi виiжджав до Чорнобиля, щоб самому розiбратися в обстановцi i погоджувати дii академii з урядовою комiсiею. У чорнобильськiй зонi активно трудилися бiльше пiвтисячi спiвробiтникiв академii, i десятки тисяч працювали в 30 iнститутах АН над вирiшенням проблем, поставлених перед наукою аварiею на ЧАЕС. І лише на початку осенi, коли найважче було позаду, Борис Євгенiйович Патон дозволив собi вiдпочити.

У цьому ж, 1986 роцi, була створена загальносоюзна система Мiжгалузевих i галузевих науково-технiчних комплексiв (МНТК i НТК), яким була доручена органiзацiя науково-технiчноi дiяльностi по закрiплених за ними напрямах у масштабах всiеi краiни. Б. Є. Патон, за порадою М. В. Келдиша, органiзував Наукову раду при Президii АН СРСР з проблеми «Новi процеси отримання й обробки металевих матерiалiв», яка об’еднала вчених академiчних установ з фахiвцями iнших вiдомств i сприяла розвитку науки про матерiали. Багато учених-матерiалознавцiв i металургiв, що активно працювали в цiй радi, за рекомендацiею Бориса Євгеновича було обрано в Академiю наук СРСР i Росiйську академiю наук. Вони внесли великий вклад у розвиток матерiалознавства.

Борис Патон – один з iнiцiаторiв створення i збереження спiльного наукового простору в рамках Спiвдружностi Незалежних Держав. У 1993 роцi була створена Мiжнародна асоцiацiя академiй наук (МААН), що об’еднала нацiональнi академii 15 краiн Європи й Азii. Борис Євгенович е беззмiнним президентом цiеi асоцiацii. Пiд його керiвництвом працюе Наукова рада МААН з нових матерiалiв. МААН органiзовуе значнi мiжнароднi форуми учених, безвалютний обмiн перiодикою i монографiчною лiтературою, науковою iнформацiею. Одне з перших мiсць у дiяльностi цiеi авторитетноi мiжнародноi органiзацii, пiдтримуванiй ЮНЕСКО, займае видавнича дiяльнiсть, пропаганда досягнень учених.


* * *

Борис Патон безмежно вiдданий науцi, Інституту, Академii, Вiтчизнi. Громадяни Украiни, Росii, iнших краiн СНД i далекого зарубiжжя, науково-технiчна i творча iнтелiгенцiя багатьох краiн свiту ставляться до нього з величезною пошаною.

Сьогоднi не можна представити Інститут електрозварювання i Нацiональну академiю наук Украiни без Патона. Його життева мудрiсть, величезний досвiд, мiжнародний авторитет у науцi i суспiльствi дозволили зберегти науковий потенцiал Украiни.

У 1998 роцi на святкуваннi вiсiмдесятилiття Академii й ii президента величезний зал палацу «Украiна» овацiею зустрiв повiдомлення про присвоення Б. Є. Патону, першому в державi, звання Героя Украiни.

Багатьох дивуе, як Борису Євгеновичу в його роки вдаеться зберегти працездатнiсть i iнтерес до життя. У цьому планi вiн дотримуеться поглядiв знаменитого лiкаря Амосова, його iдей омолоджування.

Борису Патону довелося працювати при багатьох вождях, близько спiлкуватися з Хрущовим, Брежневим, Андроповим, Горбачовим, Путiним, Кучмою. Життя вберегло його вiд репресiй, – як i батька. «Може, властi розумiли, що ми робимо для держави щось корисне, – зазначив якось Борис Євгенович. – Я з 1953 року працюю директором Інституту електрозварювання, а з 1962-го – президентом академii. Так от, питають: як же це так, що при всiх радянських вождях я залишався на своiх посадах? А вiдповiдь проста: я працював. Разом, звичайно, зi своiм колективом. І вождi розумiли, що я шкоди iм не приношу, а користь вiд мене е. Якщо ж мене кудись вигнати, то справа розвалиться. Немае науки, немае держави… Про це керiвники люблять говорити, але дуже мало роблять для змiцнення i розвитку науки».

Патон вважае, що полiтика – це не та сфера, в яку треба йти. Щастя творчостi – головний стимул його життя.

Вiн вiдчував свою необхiднiсть справi науки завжди, навiть в тi важкi днi 1991 року, коли натовп, чи то збуджений свободою, чи то з чиеiсь намови, кричав пiд вiкнами кабiнету президента Нацiональноi академii наук Украiни: «Патона з трону!»

Сам же Борис Євгенович в одному з iнтерв’ю того часу так вiдреагував на нападки натовпу: «Я не щур, щоб тiкати з корабля, що потопае»

Той час запам’ятався украiнським ученим i академiкам холодними неопалюваними кабiнетами i лабораторiями, електроживленням, яке подавалося за розкладом, непрацюючими лiфтами, вiдсутнiстю засобiв не тiльки на нове устаткування, але i на канцтовари, багатомiсячними затримками заробiтноi плати.

Цiною величезних зусиль президiя Академii й ii президент добилися правового забезпечення iснування академii як самоврядноi науковоi органiзацii, причому вирiшальну роль у цьому зiграв високий авторитет Бориса Євгеновича Патона. Саме вiн став iнiцiатором i основною рушiйною силою в реформуваннi Академii стосовно нових умов. Уже з другоi половини 1990-х рокiв почалося вiдродження науки i пiдвищення ii ролi у вирiшеннi найважливiших завдань, що стоять перед економiкою, полiтикою, культурою.


* * *

Патон звик жити у стрiмкому ритмi i вмiе цiнувати час: «Навiть важко уявити собi, як багато ми втрачаемо через затягування термiнiв розробки, узгодження, освоення, та i взагалi реалiзацii будь-якоi справи. На проект, який потрiбно зробити за мiсяцi, у нас йдуть роки; пiдготовка до виробництва машини, яка могла б зайняти рiк, у нас займае десять рокiв; те, що можна оперативно вирiшити за декiлька годин, погоджуемо мiсяцi. При цьому ряд органiзацiй мае досвiд вирiшення аналогiчних завдань в стислi термiни. У нових умовах господарювання потрiбно в багато разiв – саме в багато разiв! – скорочувати термiни дослiджень i розробок, i це повинно стати керiвництвом до дii».

Коли автор книги «Академiк Борис Патон – праця на все життя» Б. Малиновський запитав Бориса Євгеновича: «У чому для вас полягае щастя?», вiн вiдповiв: «Творча людина, отримавши цiкавi, оригiнальнi результати, щаслива. Вона заглиблена у власну творчiсть i отримуе справжне задоволення вiд своеi працi, що iнодi виснажлива, але так захоплюе. У цiй творчостi i полягае сенс ii життя. Щастя – це творчiсть, любов, здоров’я. Це вiдчуття того, що твое життя, твоя дiяльнiсть необхiднi людям».

У цьому сенсi Борис Євгенович Патон, безумовно, щаслива людина!




Вернадський Володимир Іванович

(1863—1945)


Видатний учений-енциклопедист, природодослiдник, мiнералог, кристалограф, геолог, хiмiк, iсторик i органiзатор науки, фiлософ, громадський дiяч.

Засновник геохiмii, бiогеохiмii, радiогеологii, творець вчення про бiосферу та ii еволюцiю в ноосферу








«Яка насолода «питати природу», “випитувати ii”»! Який рiй питань, думок, мiркувань! Скiльки причин для подиву, скiльки вiдчуттiв приемних при спробi обiйняти своiм розумом, вiдтворити в собi ту роботу, яка тривала вiки в нескiнченних ii царинах! І тут вона [людина] пiднiмаеться з праху, з брудненьких тваринних вiдносин… Тут вона розумiе, що вона зробила i що може зробити. Моя мета – пiзнання всього, що можливо людинi в даний час i згiдно з ii силами (i зокрема моiм) i часу. Я хочу, проте, збiльшити хоч частково запас вiдомостей, полiпшити хоч трохи стан людини». Цi слова з щоденника, гiднi навченого досвiдом фiлософа, належать 19-рiчному Володимиру Вернадському. З юних рокiв i до останнiх днiв життя вiн жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим щуром», i дiяльнiсть найвидатнiшого ученого XX столiття здiйснила величезний вплив на свiтогляд багатьох людей. Академiк О. Є. Ферс ман так писав про свого вчителя i друга: «Десятилiттями, сторiччями вивчатимуться i поглиблюватимуться його генiальнi iдеi, а в працях його – вiдкриватимуться новi сторiнки, якi послужать джерелом нових пошукiв; багатьом дослiдникам доведеться вчитися його гострiй, наполегливiй, викарбуванiй, завжди генiальнiй, але важко зрозумiлiй творчiй думцi; молодим же поколiнням вiн завжди служитиме вчителем у науцi й яскравим зразком плiдно прожитого життя».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/a-u-horoshevskiy-2/proekt-ukra-na-galereya-nac-onalnyh-gero-v/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Чин, вiдповiдний казначею.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения